Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

А проте… Дивлячись на пляшку, номер якої позначав той день, коли полковник Фрійлі спіткнувся і впав на шість футів у землю, Дуглас не міг добачити ані дрібки темного осаду, ані порошинки з-під копит величезних буйволів, ані сліду сірки з рушниць, що гриміли в битві під Шайло…

— Лишається серпень, — мовив Дуглас. — Атож. Та коли так піде й далі, то в останньому врожаї не буде більш ні машин, ні друзів, та й самих кульбаб і на вино не набереться.

— Бам… Вам… Не мова, а жалобний подзвін, — сказав дідусь. — Це ще гірше, ніж лайка. Та я не стану мити тобі рота з милом. Тут краще зарадить краплина кульбабового вина. На ось, ковтни… Ну, як воно на смак?

— Xy! Чистий вогонь!

— А тепер мерщій надвір, тричі оббіжи навколо кварталу, п’ять разів перекинься через голову, шість разів відіжмися від землі, залізь на два дерева — і замість головного плакальника станеш веселим барабанщиком. Ну ж бо!

Біжачи сходами з підвалу, Дуглас подумав: “Відіжмуся чотири рази, перекинуся два, залізу на одне дерево — та й досить!”

♦

Тоді ж таки, першого серпня серед дня, Білл Форрестер сів у свою машину й загукав, що їде до центру поласувати якимсь найрідкіснішим морозивом, то чи не хоче хто поїхати з ним. І не минуло й п’яти хвилин, як Дуглас, що вже витрусив із себе всі свої печалі, ступив з розжареної вулиці у півсутінь просякнутого свіжим духом содової води та ванілі павільйону “Води — морозиво” і разом з Біллом Форрестером сів перед сніжно-білим мармуровим прилавком. Вони попросили, щоб їм назвали всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець за прилавком сказав: “Старожитнє цитринове з ваніллю…” — Білл Форрестер вигукнув:

— Оце воно!

— Так, сер, — докинув Дуглас.

Поки їм готували морозиво, вони поволі крутились на своїх обертових стільчиках. Перед очима в них пропливали сріблясті крани, блискучі дзеркала, безгучні лопаті вентиляторів під стелею, зелені шторки на невеличких вікнах, плетені з грубого дроту стільці із схожими на арфи спинками. Потім їхні погляди впали на міс Гелен Луміс. Їй було дев’яносто п’ять років, вона сиділа за столиком і залюбки їла морозиво.

— Молодий чоловіче, — звернулася вона до Білла Форрестера, — ви, як я бачу, людина зі смаком та уявою. Та й сили волі вам не позичати. А то б ви не зважилися отак просто знехтувати звичайне морозиво, що є в меню, й рішуче, без найменшого вагання, замовити таке неабищо, як цитринове з ваніллю.

Білл Форрестер шанобливо вклонився.

— Ідіть сюди обидва, сідайте зі мною, — сказала міс Луміс. — Поговоримо про рідкісне морозиво й про інші речі, до яких у нас начебто однаково лежить душа. Не бійтеся, за столик платитиму я.

Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столика й сіли.

— Ти, напевне, із Сполдінгів, — мовила міс Луміс до Дугласа. — Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся. А ви — Вільям Форрестер. Ви пишете для “Кронікл”, і то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але переказувати вам усього не стану.

— І я вас знаю, — сказав Білл Форрестер. — Ви — Гелен Луміс. — Він завагався, тоді додав: — Колись я був у вас закоханий.

— Ну що ж, такий початок мені до вподоби. — Стара спокійно набрала ще ложечку морозива. — Він створює ґрунт для наступної зустрічі. Ні, тільки не кажіть мені, де, коли й як ви закохалися в мене. Про це ми поговоримо іншим разом. А то ви відіб’єте мені апетит своєю балаканиною. Знаєте що? Зараз мені так чи так треба додому. А оскільки ви репортер, то приходьте завтра до мене на чай, десь між третьою і четвертою, і, може, я повідаю вам у загальних рисах історію цього міста, ще від тих часів, коли воно було всього-на-всього факторією. Отож ми обоє матимемо поживу для своєї цікавості. А ви, містере Форрестер, нагадуєте мені одного джентльмена, з яким я водила дружбу сімдесят… атож, сімдесят років тому.

Вона сиділа по той бік столика, і їм здавалося, ніби вони розмовляють з великою сірою міллю, що не знати як забилася туди й безпорадно тріпоче крильцями. Голос її долинав з далекої глибини бляклої старості, огорнутої порохом висхлих квітів і давно струхлявілих метеликів.

— Отак воно. — І міс Луміс підвелася. — То прийдете завтра?

— Неодмінно прийду, — сказав Білл Форрестер. Вона пішла собі в місто, де її чекали якісь справи, а хлопець і молодик лишилися сидіти за столиком і, дивлячись їй услід, помалу доїдали своє морозиво.

Наступного дня Вільям Форрестер зранку обробляв місцеву інформацію до газети, потім устиг з’їздити за місто порибалити в річці, де зловив усього кілька дрібних рибинок і з легкою душею вкинув їх назад у воду, а о третій пополудні, зовсім не думаючи про це — чи принаймні начебто не думаючи, — спіймав себе на тому, що їде в своїй машині певною вулицею. Він з цікавістю дивився, як його руки крутять кермо, повертаючи на широку заокруглену під’їзну алею, і як машина зупиняється біля повитого плющем ґанку. А коли вийшов з машини, то передусім завважив, яка вона в нього пошарпана й занедбана — достоту як і його старезна, пожована люлька, — це особливо впадало в око на тлі величезного зеленого саду та свіжопофарбованого триповерхового вікторіанського будинку. В дальшому кінці саду щось злегка, примарно колихнулося, звідти долинув ледь чутний поклик, і він побачив міс Луміс, що сиділа там сама-одна, віддалена в часі й просторі, серед м’яких відсвітів срібного чайного сервізу, — вона сиділа й чекала на нього.

— Уперше в житті бачу, щоб жінка була готова вчасно й чекала, — сказав Білл Форрестер, підходячи. — Та й сам я, — визнав він, — уперше в житті з’явився на побачення точно в призначений час.

— А це чому? — спитала міс Луміс, відхилившись на спинку плетеного крісла.

— Сам не знаю, — щиро відказав він.

— Ну гаразд. — Вона взялася наливати чай. — Почнімо з такого запитання: якої ви думки про наш світ?

— Я нічого про нього не знаю.

— Як кажуть, це вже початок мудрості. Коли людині сімнадцять років, вона знає все. Та коли вона й у двадцять сім знає все, то їй так і лишилося сімнадцять.

— Ви, певно, багато чого навчилися за стільки років.

— Така вже перевага старих людей — вони нібито знають усе на світі. Та насправді це всього лише лицедійство, маскарад, як і всяке інше лицедійство. А