Ночівля в карбоні - Віктор Васильович Савченко

— Приїхали, — сказав дід. Хоч слово “дід” стало для мене чисто умовним, бо мій старий мав вигляд сорокалітнього чоловіка.

Ззаду циліндра-термоса розчинилися двері, і ми опинилися у велетенському, на півгектара, парнику, по краях якого росли кактуси. Атмосфера хоч і здавалася нормальною, все ж у ній вчувалися домішки якихось газів. Я ладен був тоді заприсягтися, що то смердить оцтова кислота.

Старий попрямував до єдиного тут двоповерхового будинку, складеного з пластикових блоків. Ми — за ним.

— Поглянь! — штовхнув мене Микола.

Я й сам уже бачив на зеленому тлі будинку неонові світло-фіолетові літери: “ГОТЕЛЬ”. Поряд стояв чорний обеліск, зроблений, мабуть, із венеріанського базальту. На ньому золотом горіли якісь літери.

“ЯРОШЕНКО СПИРИДОН МАКСИМОВИЧ. ТРАГІЧНО ЗАГИНУВ ПІД ЧАС КОЛОНІЗАЦІЇ ВЕНЕРИ”, — прочитав я, коли ми підійшли ближче.

— Я тобі писав про це, — промовив старий. — В аварію попав. На цьому ж місці. Заганяв у грунт залізобетонні палі, на яких тепер тримається наш акваріум. Тоді саме почав діяти вулкан, і під електробабою рухнула поверхня. Спиридона Максимовича придавило кількатонною бабою… З тих пір загинуло ще двоє наших. Ми поставили в тих місцях обеліски.

— А де зараз професор Чорненко? — запитав Ванжа.

— О, він працює на буровій! На самому венеріанському полюсі.

Дід якийсь час затримав погляд на мені. І, хоч у його штучних очах не було й краплини думки, я знав, про що він думав. “Як бачиш, внуче, ми не “старі гальма”.

Ділянка землі в 2500 акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи кращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — симбіозу зовнішньої старовини і внутрішнього модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не прикладала рук людина; він ніби сам виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню, площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.

Джюр Перера — двометровий здоровань з м’ясистим смаглявим лицем і гривою густого чорного волосся — окинув поглядом стіл і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Стіл прикрашав широчезний таріль, на якому парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба та куверт із прянощами.

— Сідайте, Джюре, перекусіть з дороги, — сказав сухий чоловік років тридцяти п’яти в лабораторному халаті. — Потім про справи.

— Це ви називаєте перекусити? — Перера кивнув масивним підборіддям на стіл; на його широкому обличчі заграла іронічна посмішка.

Проте він умостився в крісло на покуті.

Чоловік у халаті теж сів до столу.

— Даруйте за одноманітність, — сказав перегодя худорлявий. — Сем хоч і природжений гурман, проте фантазія його випаровується, щойно самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого…

— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро.

Спочатку гість користувався ножем, відрізаючи невеличкі кавалки, а потім відклав ніж і, настромивши ескалоп на виделку, відкушував від цілого шматка. М’ясо було м’яке й соковите, по бороді в Джюра стікав смалець, губи від гірчиці й перцю аж понабрякали.

Худорлявий жував знехотя, аби підтримати компанію. Його увагу було сконцентровано на гостеві. Гора ескалопів між тим танула. Джюр розстібнув піджак, показавши чималий живіт. Аналітичний погляд чоловіка в лабораторному халаті поступово теплішав; у сірих очах навіть заіскрилися веселі бісики, коли Джюр почав ялозити шматок хліба по пустому тарелі. Саме в цю мить з’явився Сем із новою горою паруючих шматків м’яса.

— Хай вам біс! — добродушно лайнувся Джюр. — Ви з мене каліку зробите.

Проте з незгасаючим апетитом заходився біля нової порції. Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Добрі булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту пляшку вина, голосно гикнув.

— Хай вам біс, — промовив невизначено. — Ну, розповідайте.

— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — сказав, підводячись, худорлявий. — Пішли.

Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. В підвалі смерділо. Джюр морщився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері, із них війнуло сумішшю запахів стайні, свинарника і азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, спинився в нерішучості. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у халаті, все так же мовчки, загріб з ящика відро дерті і сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра у коня, в яку вп’явся ґедзь, узялася брижами і по миті окуталася смердючим газом, який сочився прямо із шкіри. Худорлявий клацнув пускачем — кімната сповнилася гудінням витяжки. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Джюр, полегшено зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на свинячу шкіру, тільки більш пористу і безволосу. Гість відзначив, що по мірі того, як у скляному конусі убувало дерті, “дощовик” збільшувався в об’ємі. Перера помітив, що шкіра “дощовика”, крім газу, виділяє якийсь пил. Він не погидував ткнути пальцем у кулясте тіло і коли б зробив те потемки, то напевно подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.

Третє відро корму худорлявий попрохав висипати Джюра, бо гриб так виріс, що господар уже не міг дотягнутися до