Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

— Мабуть, йому дзвонив Аркадій Михайлович. Вони давні друзі. А сьогодні Саклатвала викликав до себе Самборського й Макаренка і питав про їхні погляди на цю справу.

— Я заздрю Тарасові Чутю. Запало таке хлопцеві в голову, а тут, чого доброго, і справді щось витанцюється.

— У нас останнім часом взагалі йшли розмови про тунєлебудівництво. Потім Макаренко подав свій проект кримського тунелю. Ви знаєте Макаренка?

— Мало. Оце бачу його втретє. Кажуть, тямущий інженер. Скажу вам одверто, він мені подобається, хоча спершу видався несимпатичним.

— А-а… — вона щось хотіла сказати, але раптом змовкла, побажала мені на добраніч і пішла до себе.

Я повернувся до своєї кімнати і за звичкою почав ходити з кутка в куток.

“Що вона хотіла сказати?” — копошилося в моїй голові запитання. Потім думки перейшли на інше, я намагався уявити собі Тараса Чутя і передбачити, чим закінчиться химера професора Довгалюка з проектом цього хлопця. Після півгодинної прогулянки по кімнаті став стелити постіль.

“Що вона хотіла сказати?” — раптом знов виринуло те саме запитання, але треба було лягати спати.

Засідання наукового комітету новітніх споруджень відкрилося точно в призначений час. За хвилину до відкриття всі члени комітету займали місця за довгим столом, край якого примостилися ми з Черняком. Антон Павлович був членом комітету. Завдяки його протекції мені дозволили бути на цьому засіданні, заздалегідь попередивши, що тут можуть розглядатися справи, якї не підлягають оголошенню.

Засідання відкрив голова комітету академік Саклатвала. Високий, бородатий, з сивою головою, він здіймався над столом, наче монумент. Він надав слово інженерові Макаренку.

Перші слова доповіді до краю здивували мене. Місяць тому, на вечорі фантазії в дендрарії на будинку по вулиці Червоних ботаніків, мені здалося, що розмови про тунель для найшвидшого руху між Далеким Сходом і заходом Радянського Союзу так розмовами й залишаться. Тепер же Макаренко говорив про тунель, як про щось цілком реальне, а комітет новітніх споруджень готував матеріали в цьому питанні для розгляду їх урядом.

Сьогодні комітет слухав інформацію Макаренка та Самборського. Перший мав викласти підрахунки, які стосувалися будівництва тунелю, а другий — поінформувати про організацію енергетичної бази для такого колосального спорудження.

Всі члени комітету вже ознайомилися з доповідними записками Макаренка й Самборського. Проект будівництва був намічений, правда, в загальних рисах, але він давав чітке уявлення про підземний шлях від Москви на Далекий Схід. Головне — було опрацьовано принципові питання, а тепер відбувався, так би мовити, прилюдний захист трансформованої[7] ідеї Тараса Чутя перед найвидатнішими ученими і техніками. В тому, що проект так скоро потрапив на розгляд комітету, деяка заслуга належала й редакторові “Зорі”. Антон Павлович, безпосередньо зв’язаний з багатьма вченими, зумів зацікавити їх проектом. Зрозуміло, що мій редактор виявляв величезний інтерес до того, про що йшла мова на засіданні, задавав запитання і раз у раз підштовхував мене, щоб зосередити увагу на тому, що, на його думку, було там визначного.

Макаренко закінчив свою доповідь так:

— Я виклав свій погляд на здійснення цієї ідеї. Ми прийшли до висновку, що обсяг ґрунтових робіт становить близько одного мільярда кубометрів. Звичайно, кругла форма була б найкращою, але для поїздів вона не зовсім зручна, а тому тунель повинен мати трохи іншу форму. Це буде колосальна труба із стінками різної товщини залежно від грунту, в якому вона проходитиме. В скелястих грунтах досить буде сталевої сорочки завтовшки в один сантиметр. В найгірших грунтах, де глина, піски, пливуни, підземні води, це буде труба із стінками в три — три з половиною метри. Оболонка тунелю в таких місцях складатиметься з чотирьох шарів: бетону, залізобетону, сталі і чавуно-сталі. Ці шари гарантують тунель від будь-яких пошкоджень зовні. Нам доведеться збудувати близько двох тисяч шахт, щоб можна було провадити тунельні роботи на всій трасі одночасно. На мою думку, слід будувати двоколійний шлях, щоб поїзди могли рухатися без жодної зупинки. Тунель на всій довжині пролягатиме на рівні поверхні моря. Тому під Москвою вокзал доведеться будувати на значній глибині. Отже, будувати такий тунель можна. Досвід наших гірничих інженерів та будівників-запорука тому, що всі роботи будуть проведені швидко и енергійно. Звичайно, будівництво вимагатиме величезної кількості матеріалів та людей. Для того, щоб протягом двох років закінчити тунель, потрібно півтора мільйона чоловік, які безпосередньо працюватимуть на будівництві. Це вийде лише трохи більше чотирьох метрів на одного. Не менше двох мільйонів людей буде зайнято на виробництві матеріалів. У Сибіру треба буде створити спеціальні металургійні та інші заводи, що перші роки працюватимуть виключно на тунель. Але ці колосальні витрати цілком виправдають себе. Швидкість руху поїздів у такому тунелі становитиме півтораста кілометрів на годину. Відстань Москва — Владивосток покриватиметься за шістдесят годин, тимчасом як тепер швидкі поїзди проходять її за двісті сорок годин.

Далі доповідав інженер-енергетик Самборський.

Він розповів про свої підрахунки: скільки потрібно електроенергії для обслуговування будівництва та для експлуатації тунелю. На думку Самборського, тунель мусив мати п’ять потужних електростанцій з лініями високовольтних передач на віддаль до семисот кілометрів. Найновіші ізоляційні матеріали дають змогу робити такі передачі кабелями, прокладеними під землею.

— Ви бачите з моєї записки, — говорив Самборський, — що намічені станції будуть мати трохи незвичайний вигляд. Це гідро— та теплоцентралі, розташовані під землею, що, так би мовити, відповідає стилеві нашого будівництва. Чому я пропоную такі станції? Я виходжу з того, що доки існують на земній кулі імперіалістичні держави, доти ми не позбавлені загрози воєнного нападу на нашу країну. Ворожа авіація може скинути колосальну кількість вибухових речовин на надземні будови і знищити їх. Але споруди, заховані глибоко під землею, залишаються в цілковитій безпеці. Наші електростанції ми заховаємо дуже глибоко. Навіть атомна бомба не зробить їм найменшої шкоди… По-друге, я особисто переконаний, що в даному разі підземне будізництво вийде дешевше, бо ми широко користуватимемось підземною газифікацією та підземними водами. З проекту ви бачите, що прокладання такого тунелю вимагає колосальної кількості електроенергії і тим самим ставить на реальний грунт проблему Ангарського гідроелектрокомбінату. Бо коли