Українська література » Фантастика » Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Читаємо онлайн Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні
і те, що з нього виникло, а інженери й фізики зроблять, крім того, необхідні підрахунки. Потім, на позачерговому вечорі фантазії, все це знов стане темою дискусії.

— Тільки журналістів прошу поки що не поспішати з писанням і навіть з розмовами, — сказав професор, — а то ще до гумористичного журналу потрапимо.

— Розумію, — відповів я професорові, -обіцяю мовчати,

— Дуже радий, — засміявся професор, — що мене розуміють.

Настав час залишити гостинний дендрарій професора Довгалюка, але двері все ще були замкнені, і ні на стук, ні на гукання комендант будинку не з’явився.

НІЧ НА ВУЛИЦІ ЧЕРВОНИХ БОТАНІКІВ

— Що ж нам робити? — спитав професор.

Йшла друга година ночі. З даху виднілося сонне місто, бліді ліхтарі освітлювали безлюдну вулицю Червоних ботаніків, що на неї виходив будинок. Мов прірва, чорніло подвір’я перед будинком.

— Чия ж це витівка? — поцікавився астроном.

— Безперечно, комендантова, — обурено сказав Шелемеха.

Гошт і Макуха сміялися, пропонуючи ночувати на даху і доручити Свічці охороняти їх сон, а заодно вивчати зоряне небо.

— Сміх сміхом, — незадоволено бурмотів Барабаш, — а мені завтра вранці на роботу треба.

— Так чого ж ти поспішаєш? — здивувався Самборський.

— Як чого? Коли ж я спатиму? І ти теж?

— У твоєму ж розпорядженні ще ціла доба, якщо тобі завтра на роботу… Ще виспишся. А от нам сьогодні.

— Знов причепився. — Барабаш махнув рукою. — Я кажу “завтра” умовно, бо маю на увазі ранок, що зараз надходить.

Знову почали стукати в двері та гукати на вулицю, але це знов-таки не допомогло. Якийсь одинокий перехожий задер голову, глянув з протилежного тротуару на дах, проте на вигуки, звернені до нього, не відповів, а швидше пішов своєю дорогою.

Звичайно, ми могли зняти такий галас, що побудили б не тільки весь будинок, а й усю вулицю, але перспектива стати мішенню для різних жартів стримала нас.

Я звернув увагу, що лікар ні на хвилину не відходив від Ліди, хоча ставилась вона до нього досить холодно: не відповідала на його запитання і лише іноді наказувала йому стукати або гукати. Зате Барабаш надзвичайно клопотався дівчиною, і в голосі його весь час звучала ніжність. Макаренко пильно стежив за ними, а коли йому доводилось обмінюватися з Барабашем кількома словами, то голос його звучав непривітно.

Несподівано саме Макаренко запропонував вихід з нашого незручного становища.

— Дозвольте мені спуститися ринвою вниз, а там я вже знайду спосіб врятувати вас.

— Ти що, відчуваєш в собі здатність до акробатики? — запитав Самборський.

— Можливо. З вашою допомогою через п’ять хвилин я стоятиму на тротуарі.

— Ну, це божевільна витівка, — заперечив Аркадій Михайлович. — Краще будемо ще стукати.

— А може, справді, молодий чоловік виручить нас? — спитав Шелемеха.

— Ти вигадаєш! — раптом обурено вирвалось у Ліди.

— А чого ж? Я підтримую. Власне, я міг би теж цю операцію виконати.

— Ще б пак!

— Правда, я кілограмів на двадцять важчий…

Аркадій Михайлович припинив ці розмови й запропонував ще раз “добре постукати в двері”.

Всі підійшли до дверей. Лише Ліда, Макаренко та я залишились на своїх місцях. Я стояв під пальмою, а вони — біля столу і, мабуть, не бачили мене.

— Я прошу, — почувся схвильований голос Ліди, — облиште цю вигадку.

— В цьому нема нічого страшного.

— На зло?

“Чорт візьми! — майнула в мене думка. — Я ж фізкультурник і колись не поступався вправністю перед акробатами. Правда, це було давненько, але є шанс заслужити на увагу цієї молодої особи”.

Довго не роздумуючи, я підійшов до столу і сказав:

— Я маю досвід в таких вправах…

— Ви що ж, спеціально практикувались лазити по ринвах? — наче глузуючи, спитав Макаренко.

— Ні… але…

— Товариші! — гукнув Барабаш, підходячи до нас. — Ще один бажає лізти по ринві.

Аркадій Михайлович, почувши, що це я, вкрай обурився, а Шелемеха розсміявся мені в вічі, запевняючи, що то мені сниться, ніби я такий вправний альпініст.

— Нічого ти не знаєш, — .оборонявся я. — Зараз покажу.

Коротко кажучи, мені вдалось домогтися свого. З різного шпагату, знайденого на вазонах, ссукали мотузок і обв’язали мене ним для безпеки. Я скинув піджак та черевики і почував себе героєм, поки не опинився на краю даху та не спустив ноги в повітря. Вигляд п’ятиповерхової глибини видався мені явно неприємною штукою. Треба сказати, що все життя я боявся висоти, хоча вперто з ти боровся і для того стрибав з парашутом, літав на літаках, лазив по горах, але позбутися того страху так і не зміг.

Мені допомагали злазити Шелемеха і Макаренко. Найбільше, чого я боявся, це щоб вони не помітили мого хвилювання. Здавалося, мене проймав нервовий дрож, і вони могли відчути це по моїх руках.

Обхопивши широкий розтруб ринви, я мусив упіймати ногами саму ринву, що тут вигиналась. Раз мені здалося, що от-от зірвусь, але врятував мотузок, яким я був обв’язаний. Нарешті, міцно тримаючись за ринву, почав повільно спускатися. Проте, коли зрівнявся з четвертим поверхом і намацав ногами вузький карниз, то відчув, ніби ринва гнеться у руках. Глянув униз, і голова почала паморочитись. Тоді глянув угору, думаючи, що робити далі, і побачив, як відтіля по цій самій ринві спускається ще хтось.

— Заждіть, — почувся голос Макаренка. — Я зараз пролізу, а потім ви. Пустіть мене вперед.

Я слухняно виконував, що він наказував. Тепер він ліз попереду і час од часу підтримував мене, допомагаючи спускатися. Робив це так тактовно, що наче ніякої послуги з його боку не було.

Не минуло й п’яти хвилин, як ми опинились на тротуарі і… побачили перед собою двох міліціонерів.

— Ви, громадяни, з солярію? — спитав один з них.

Відгуки про книгу Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: