Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

на чомусь, його в ліпшому випадку просто демонтують. Вихователі мусять потурати у всьому, бо вихованці й так, не довершивши курсу наук, частенько тікають. У місті вони ведуть спосіб життя, про який мені просто не хочеться розповідати. Докладаємо всіх зусиль, аби протримати їх тут бодай до п’ятнадцятирічного віку. Ви, безумовно, вже здогадалися, що навчання у нас роздільне.

— М-да-а… Здогадався. Особливо оригінально задумано з кольорами: чорне називати білим, біле — чорним. У такий спосіб багато чого можна досягти.

- Іронізуєте… — зітхнув Ерудит. — Вам що… Погостюєте та й додому. Якщо, звісно, утримаєтесь від спокус…

Він помовчав трохи і рішуче мовив:

— Та, сподіваюся, цьому животінню настане край… І не доведеться довго чекати рішучих перемін…

— Що маєте на увазі?

— Хоча ви, бачу, і співчуваєте нам, але зрозумійте — я мало знаю вас і не можу повністю довіряти… Думаю, ви самі будете свідком деяких подій і візьмете безпосередню участь… Але ми знову відхилилися від теми… Що б ви хотіли ще побачити?

Мені вже давно хотілося з’ясувати, як організовано в раю виробництво сільськогосподарської продукції. Ерудит висловився за те, що усе варто побачити на власні очі. Погодився, і ми поїхали через місто в зворотному напрямку, на захід.

Я’вже міг трохи орієнтуватись і, коли проїжджали біля Центрального майдану, попросив завернути туди на хвилинку.

— Хочу глянути на капсулу.

— Будь ласка. Але даремно турбуєтесь. Впевнений, що вона в повному порядку. Поцікавитись могли б тільки дітлахи, а вони ж у комбінаті. У підлітків інші інтереси. Запевняю, ваша капсула може пролежати тут вічність, і ніхто навіть не загляне всередину.

Біля капсули справді нікого не було. Заліз в кабіну, оглянув прилади і переконався: тут ніхто не порядкував. Механічно покрутив регулятор автоматичної радіостанції, моєї єдиної надії на порятунок. Довго раювати аж ніяк не хотілося. Все-таки на Землі відчуваєш себе набагато впевненіше… Тим часом підсвідомо відчув, що в капсулі не все гаразд. Якийсь дуже вже знайомий запах.

— Годі вам копирсатись, поїхали, — гукнув знизу Ерудит.

— Стривайте… Ваші запевнення справдились не повністю…

— Невже? Що там?

— Бачите, хтось із кібертонцїв по-своєму витлумачив призначення моєї капсули… Я був би спокійніший, якби її поставили деінде.

Ерудит ніяково опустив очі.

— Перепрошую. Хто б міг додуматись… Он там лисий пагорб… Туди ніхто не піднімається. Накажу перенести капсулу.

— Був би вам вельми вдячний, — відповів стримано і про всяк випадок наглухо задраїв люк кабіни.

Ми знову сіли в атомокар і покотили на захід. За містом вздовж дороги тяглися незаймані праліси, зрідка дорога пересікала напівзруйновані, давно залишені міста й селища.

— Ви, певно, звернули увагу на ці руїни? — Ерудит нарешті впорався з почуттям ніяковості. — Справа ось у чому-кібертонців зараз всього-на-всього близько десяти тисяч. Вони легко розташувалися в столиці. Власне кажучи, рай — це невеличкий клаптик суші. Дев’яносто три проценти нашої планети займає океан. Вас, напевно, дивує фауна, відсутність диких тварин. Справа в тому, що всіх їх давно перебили, а свійські стали дикими.

Чим далі їхали, тим знайоміші місця. Таке враження, ніби тут уже був.

— Ви не помиляєтесь, — ніби відгадав мої думки Ерудит. — Бачите — он праворуч стрічка вже відомого вам транспортера. На ньому ви вчора вирішили покататись…

Згадка про лепрозорій пробудила в мені побоювання, поділитися якими з Ерудитом ще не встиг. Я запитав його, наскільки безпечне моє становище, чи загрожує мені ще чим-небудь спілкування з кі.бертонцями.

— Не загрожує, - заспокоїв він, — якщо поводитиметесь розумно, тобто так, як поводяться роботи. А якщо захочете скинути перуку, то подбайте, щоб не виділятися з маси кібертонців. Одне слово, завжди будьте обачні. Якщо хочете, можете жити у володіннях Кібера. Але попереджаю — у нього теж не знайдете абсолютного спокою і… Як би вам сказати… Одне слово, вирішуйте самі.

Знову ці загадкові натяки. Що він має на увазі? Та, певно, не варто прискорювати хід подій. Час з’ясує все.

Незабаром атомокар зупинився. Я відразу пізнав дивовижні грамофонні труби на даху підприємства.

— Слухайте, тут я вже був. Ми ж мали знайомитися з сільським господарством, а не…

— Аякже, з сільським господарством. Ходімо.

Зайшли в скляну будку, звідки добре було видно всі цехи. Машини, плетиво прозорих труб, безліч найдивовижнішої форми апаратів — все виблискувало бездоганною чистотою. Вже намірився відчинити скляні двері, аби зайти в цех, де снувало кілька роботів із заклопотаними обличчями.

— Зачекайте, стерилізацію ще не закінчено, — застережливо підняв руку екскурсовод. — Ми в камері стерилізації. В цехи не можна занести жодного мікроба… Я не роз’яснюватиму вам будову, принцип дії цих агрегатів. Навряд чи зрозумієте. Тут виробляється напівфабрикат усіх харчових продуктів.

— З чого? Де поля, плантації, ферми?

Мій супутник поблажливо усміхнувся:

— В раю ви не знайдете й квадратного метра обробленої землі, не знайдете жодної домашньої тварини, яку б використовували за призначенням.

— Стривайте! Не дуріть голови. Не такий вже я дурноверхий, як думаєте. Вдома мені навіть пропонували очолити…

— Не гарячкуйте, не маю найменшого наміру жартувати. Тут виробляється основний напівфабрикат харчу, а саме — білок. На менших підприємствах добувають вітаміни, мінеральні солі та інші компоненти продуктів харчування.

— З чого?

— З повітря, з води. З чого завгодно.

Що ж, в принципі це можливо. У нас, на Землі, ще тоді, коли покидав її, теж почали випуск синтетичних харчів. Але то були перші спроби. Випускали лише окремі замінники природних продуктів.

— Скажіть, будь ласка, а яким же чином з’являються на отих столах в Палаці праці такі вишукані страви і напої?

— О, то вже зовсім проста річ. На підземну фабрику-кухню, що розташована під Палацом, доставляються напівфабрикати, а там з них легко формують які завгодно страви. Меню можна б було урізноманітнювати нескінченно, але поки що кібертонці задоволені досягнутими успіхами. Тут, очевидно, далися взнаки навички, вироблені протягом