Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Астроплан тремтів і сіпався. Гумові троси, на яких висіли гамаки, грубезні амортизатори розтягувалися і знову скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі нерівні криві. З буфета в стіні випала і покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи і опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелі.

— Та невже ж не виштовхне його? — прошепотіла Галя.

Пролунав глухий, неприємний скрегіт. Астроплан повільно зсунувся вперед. Він терся боками супертитанового корпусу об скелі, він продирався між ними, захоплений потужним потоком води. Судорожно, ривками, раз у раз зупиняючись і завмираючи, корабель повз по дну міжгір’я. Тепер уже не було поштовхів ззаду: навпаки, відчувалося, як корпус астроплана переборює численні перепони на своєму шляху.

І раптом корабель зупинився. Глухе скреготіння перетворилося на дивний дзвінкий гул. Астроплан не посувався далі, він уперся в якусь міцну перепону. Все його металічне тіло напружено тремтіло, ця вібрація і створювала гул, від якого дзвеніло у вухах. І так само вібрували й дзвеніли всі чисто речі в каюті. Корабель не рухався! Водяний потік не виштовхнув його, астроплан знову лежав на дні міжгір’я, затиснутий скелями.

«Під водою… під водою…» — стукотіло серце Галі Рижко.

І знову пролунав короткий міцний удар. Щось загуркотіло, перекочуючись по зовнішній стінці астроплана біля корми. Цей удар одізвався дзвоном по всій каюті, наче весь корпус астроплана застогнав від болю.

Галя почула, як Сокіл крикнув, пересилюючи гул:

— Все ж таки вдарив якийсь уламок скелі!

Астроплан ще раз міцно гойднуло. Чи не той удар допоміг йому зсунутися?.. Знову почалися поштовхи ззаду, нерівні, судорожні. Корабель сіпався вперед, зупинявся, знову рухався, він повз уперед, наче жива істота, наосліп намацуючи собі шлях між скелями в каламутній бурхливій воді. Хотілося підштовхнути його руками, допомогти йому вибратися з цупких скель. І от, ніби звільнившись, астроплан з силою рвонувся вперед і вгору! Він повернувся набік, каюта немов сказилася. її стеля зненацька опинилася внизу, гамак, в якому лежала Галя, жбурнуло вбік, потім він повиснув сторчма, поставивши дівчину вниз головою. Корабель перевертався кормою вгору… Секунду чи дві він стояв у воді на носі, потім повільно почав опускати корму, розгойдуючись з боку на бік. Але він плив, плив!

На екрані перископа майнуло світло.

— Небо! Небо! — радісно закричала Галя.

Так, на екрані показалося сіре, хмарне небо Венери. З важких темних хмар кожної хвилини готовий був ринути дощ. Безрадісне, низьке, присмеркове, — проте все ж таки небо! І навколо астроплана вже не було видно високих схилів скелястого міжгір’я. Він плив по бурхливій річці, він плив кормою вперед, захоплений потоком води, яка заповнила міжгір’я.

— Ура! Ура! — кричала, забувши все на світі, Галя Рижко, яка тепер уже знову нічого не боялася. — Пливемо по річці, по річці! Ура!

Вадим Сокіл і Ван Лун схвильовано потискували один одному руки і посміхалися, поглядаючи на дівчину, яка не пам’ятала себе від радості.

Погойдування астроплана зменшувалося. Його величезний корпус поступово заспокоювався на поверхні води, що несла корабель далі й далі до моря. Галя відчувала, що вона не може більше залишатися на одному місці. Треба було щось робити, знайти вихід щастю, яке переповнювало її! І вона нарешті не витримала.

Забувши про суворі розпорядження Риндіна, про непорушну дисципліну екіпажу астроплана, Галя відстебнула пряжки запобіжних ременів, зіскочила з гамака на підлогу і, з трудом зберігаючи рівновагу на незвично хиткій підлозі, кинулася до навігаторської рубки все з тим же самим переможним вигуком «ура!».

Услід їй линули здивовані голоси Сокола і Ван Луна:

— Галиночко, куди ви? Не можна!

— Галю, порядку немає! Буде погано!

Але вона не чула нічого.

Наче куля, влетіла вона до навігаторської рубки, підбігла до здивованого, враженого Риндіна і, ніби не помічаючи суворого виразу його нахмуреного обличчя, обхопила з розбігу шию академіка і дзвінко поцілувала його:

— Ой, Миколо Петровичу, дорогий, золотий, яка я щаслива! Миколо Петровичу, як хороше жити на світі! Як я люблю вас!

Риндін навіть не намагався зберегти суворого виразу. Похитуючи докірливо головою, він посміхався і повторював:

— Ай, пустунка! Ай, не дисципліноване дівчисько! Та хіба ж можна так? От я вам задам!..

Але Галя бачила, що його очі зволожилися, підозріло заблищали. Академік обійняв однією рукою дівчину за плечі і повчально промовив:

— І, будь ласка, не здумайте продовжувати… А то ще, чого доброго, від хвилювання хлюпати почнете, знаю я вас… Стривайте, мені якась смітинка в око потрапила, треба прочистити. Де моя носова хустинка, а?..

Притиснувшись щокою до плеча Миколи Петровича, Галя дивилася разом з ним на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомі круті береги, увінчані червоними кронами цикадей і кипарисів, зарослі густим оранжевим чагарником. Ці береги відступали далі й далі, поверхня пінявої води ставала ширшою й ширшою, заповнюючи собою весь чисто виднокруг.

Астроплан випливав у море, величезне море, тьмяне срібло якого зливалося з сірим обрієм. Хвилі м’яко погойдували міжпланетний корабель, до половини занурений у воду. Сопла його ракетних двигунів дивилися під кутом униз, ніс був трохи підведений. Рух корабля поступово уповільнювався — і нарешті корабель спинився зовсім.

Риндін обома руками повернув до себе схвильоване обличчя Галі, ніжно поцілував її в чоло і сказав:

— Ідіть, дівчинко моя. Щастя не зрадило нас, — чи не ваша це щаслива зірка виручає нас, а?.. Ідіть, скажіть Вадиму і Ван Луну, що я прошу їх негайно взятися за ретельний огляд всіх чисто приміщень корабля. Треба перевірити всі його куточки, всі чисто механізми, — чи не пошкодилося щось через ці підводні штовхани й удари, яких зазнавав астроплан. Адже ж завтра ми вилітаємо в зворотний шлях, треба встигнути все зробити. Ідіть, ідіть, Галю. І