Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Втім, не дуже великий, — теж жартівливо відповідав Ван Лун, продовжуючи спорудження ультразолотого панцирного футляра для інфрарадію. — Гумові кружки на каблуках вигадав не я, зауважу. Інший винахідник, дуже великий. Навчав мене ходити в астроплані, так.

— Ну от, згадали, — відмахнулася Галя. — Ще й глузуєте з мене! А от побачите, коли полетимо назад, знову будете ходити в світі без ваги за моєю системою!

— От я й кажу: великий винахідник не я, інший. Несіть, до речі, інфрарадій, Галю. Менше розмов, більше діла, нагадаю. Мерщій закінчувати треба, Микола Петрович квапить! Завтра зранку треба йти до греблі, забули?

Перша ж таки вилазка до верхньої частини міжгір’я підтвердила всі передбачення Ван Луна. Справді, велика й глибока річка круто завертала тут убік. Вона розлилася широким повноводним озером, високий рівень якого підтримувало титанічне накопичення скель, що замикали міжгір’я.

Навіть не маючи геологічних знань і досвіду Сокола, можна було легко уявити собі те, що відбулося тут за далеких минулих часів. Катастрофічний землетрус зруйнував скелясту гору, ламані обрії якої виднілися високо над міжгір’ям. Крупні уламки, цілі брили каміння звалилися вниз і завалили міжгір’я, яким колись протікала річка, спинили її течію. Створилася величезна запруда — і вода, яка зібралася в ній, знайшла собі зрештою інший вихід, проклавши нове річище в обхід міжгір’я.

Піднявшись схилом міжгір’я на гребінь високої природної греблі, мандрівники мимохідь спинилися, вражені величною панорамою, що відкрилася перед їх очима. Ліворуч розкинулася широка дзеркальна гладь повноводного озера, в якій відбивалися важкі хмари, що низько пливли в небі. Праворуч збігав униз крутий обрив — і високі цикадеї з червоним пір’їстим листям, що росли біля його підніжжя, здавалися звідси, згори, малесенькими деревцями, які ніби боязко ховалися в похмурій глибині міжгір’я. А ще далі око могло розрізнити довгу металічну сигарку, яка, тьмяно виблискуючи, лежала між високими скелями. То був затиснутий на дні міжгір’я астроплан «Венера-1».

Вадим Сокіл провадив обміри, старанно записуючи всі дані. Галя Рижко старанно допомагала йому, хоча, правду кажучи, їй здавалися навіть зайвими всі ці копіткі виміри глибини озера, висоти скелястої греблі, ширини міжгір’я — та хіба мало ще промірів робив геолог? Галя ставила перед собою запитання: навіщо все це? Адже ж і без того ясно було, що досить знищити скелясту перегородку — і вода бурхливим, стрімливим потоком наповнить міжгір’я вщерть, до самих країв. Вода величезного дзеркального озера… Як чудово було б викупатися, поплавати, похлюпатися в ній! А між іншим, ця мрія зовсім не така вже нездійсненна, якщо подумати. Які-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, потрібні для купання, можна було б провести і без скафандра, нічого страшного в цьому немає…

Ван Лун помітив, як Галя оглянулася і, вагаючись, подивилася на нього. На здивування дівчини, він, наче розуміючи, підморгнув їй і посміхнувся:

— Викупатися захотілось, так?

— Але як ви довідалися? Адже ж я нічого не говорила…

— Не дуже трудно зрозуміти. Коли самому хочеться теж, — відверто відповів Ван Лун.

Очі Галі загорілися:

— Значить, можна, товаришу Ван?

Ван Лун заперечливо похитав головою. Він уже не посміхався, а навпаки, з докором дивився на дівчину:

— Помічаю, ви забули мою розповідь. Про те озеро в лісі і про його мешканців.

Галя здригнулася. Змії, дивовижні огидні гади, п’явки… так, звичайно, ніхто не знає, які істоти таяться під зовнішньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера… Яка шкода!

Сокіл тим часом уже закінчив виміри. Хвилин десять він сидів, заглибившись у розрахунки. Потім покликав до себе Ван Луна.

— Потрібні будуть три свердловини, Ван, — сказав він. — Давайте перфоратор, почнемо.

— Думаю, чи не мало? Гребля, зверніть увагу, дуже велика.

— Міць атоміту не менша, Ван. За розрахунками вистачило б і двох свердловин. Я хочу зробити три для того, щоб уламки були дрібнішими. — І Вадим Сокіл рішуче взявся за перфоратор.

Галя здивовано спитала:

— А чому треба, щоб уламки були дрібнішими? Хіба це має для нас якесь значення?

Натискуючи на перфоратор, що підстрибував в його руках, геолог відповів:

— Має… і досить серйозне значення, Галиночко. Ці скелі, як бачите… дуже тверді. Перфоратор бере їх з трудом. Взагалі, це непогано. Тверде середовище вчинить більший опір атоміту, вибух буде міцнішим. Але ж після вибуху вода рине таким стрімким потоком, що понесе з собою уламки скель. А коли крупні брили почнуть бомбардувати астроплан, тоді що? Пробоїни! Ні, хай вже краще будуть дрібні уламки, атоміту в нас вистачить, можна не економити!..

Три глибокі свердловини, зроблені у величезних скелях, що являли собою немов міцні підвалини високої греблі, були наслідком першої вилазки.

Друга вилазка відібрала значно більше часу, бо мандрівникам довелося нести з собою важкі металічні циліндри з атомітом і тому не раз зупинятися по дорозі для відпочинку. Проте зовсім не від ваги вантажу і не від утоми Галя Рижко була цього разу незвично мовчазною і задумливою. І навіть на запитання товаришів вона відповідала односкладово і кволо. Їй не хотілося признаватися в тому, що вона аж ніяк не може позбутися огидного почуття страху, — страху перед атомітом.

Так, звісно, їй ніщо не загрожувало, атоміт у металічному циліндрі був мирним і спокійним. Галя твердо знала, що атоміт за нормальних умов може вибухати тільки за допомогою електричної іскри. Все це так. Але в ньому, що там не кажи, прихована така страшна, гігантська міць! І хто знає, всякі там випромінювання інфрарадію або ще що-небудь…

Галі й самій було соромно, що вона міркує, як боягуз, вона старанно відганяла від себе подібні думки. Втім, вони весь час поверталися до неї. І кожного разу, коли ноги дівчини сковзалися на кам’янистому гладкому грунті