Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Відьма мило всміхнулася.

— Вкиньте її у глечик із стоячою водою, і до ранку вона стане дощовим черв’яком. Ой, Елміро, та погляньте ж ви на себе зрештою! Вже стільки років ви звинувачуєте інших у тому, що у вас за кожним кроком затинаються ноги і все падає з рук. Ви коли-небудь читали Шекспіра? У нього в п’єсах трапляються такі-от ремарки: “На сцені метушня і галас”. То оце наче про вас писано, Елміро: метушня і галас! А тепер ідіть додому, поки я не обкидала вам голову ґулями і не накликала проти ночі вітрів у живіт. Киш! — І замахала руками в повітрі, неначе Елміра була хмарою комашні. — О боже, стільки мух цього літа! — сказала вона.

А потім зайшла в дім і взяла двері на засувку.

— Ну що ж, місіс Гудвотер, усьому є межа, — промовила Елміра, згорнувши руки на грудях. — Даю вам останню нагоду. Зніміть свою кандидатуру в “Жимолості”, а ні — то виходьте завтра віч-на-віч проти мене, і я здолаю вас у чесному двобої. Я й Тома з собою приведу. Він безхитра, добра душа. Отож безхитрість і доброта візьмуть гору.

— Ви на мою безхитрість не дуже сподівайтеся, місіс Браун, — озвався хлопець. — Моя мама каже…

— Помовч, Томе, що добре те добре! Завтра ти будеш там поруч мене.

— Гаразд, мем, — сказав Том.

— Звісно, якщо я переживу наступну ніч, — додала Елміра. — Адже ця лиходійка наліпить з воску фігурок, що зображатимуть мене, й повстромляє їм просто в серце іржаві шпильки. І якщо завтра вранці ти побачиш у моєму ліжку тільки величезну геть зів’ялу фігу, Томе, то знатимеш, чиїх то рук діло. Отоді вже місіс Гудвотер головуватиме в “Жимолості” до ста дев’яноста п’яти років, згадаєш моє слово!

— Помиляєтесь, добродійко, озвалася з-за сітчастих дверей місіс Гудвотер. — Мені вже тепер триста п’ять. За давніх часів люди й імені мого боялися, казали “вона”. — І махнула рукою в бік вулиці. — Абра-кадабра-зімміті-зел! Як вам таке?

Елміра стрімголов збігла з ґанку.

— Завтра побачимо! — гукнула вона.

— До завтра, добродійко! — відказала місіс Гудвотер.

Том знизав плечима й подався за Елмірою, на ходу скидаючи з тротуару мурахів.

Перебігаючи чиюсь під’їзну доріжку, Елміра раптом голосно зойкнула.

— Місіс Браун! — гукнув Том.

Автомобіль, що саме виїжджав задом із гаража, проїхав просто по великому пальцю Елміриної правої ноги.

Серед ночі нога в місіс Елміри Браун так розболілася, що вона встала з ліжка, пішла до кухні, з’їла там шматок-холодної курятини, а тоді заходилася складати точний і повний список своїх кривд.

По-перше, всі її недуги за минулий рік. Три застуди, чотири розлади шлунка, один флюс, артрит, простріл (вона вважала його за подагру), тяжкий бронхіт з кашлем, початкова стадія астми, якісь плями на руках, запалення середнього вуха (від якого вона кілька днів ходила хитаючись, наче п’яна), а до того ще напади болю в попереку, головного болю й нудоти. Вартість ліків: дев’яносто вісім доларів сімдесят вісім центів.

По-друге, речі, зламані й розбиті в домі за той же таки останній рік: дві лампи, шість ваз, десять тарілок, одна супниця, дві віконні шиби, один стілець, одна диванна подушка, шість склянок, одна кришталева підвіска від люстри. Загальна вартість: дванадцять доларів десять центів.

По-третє, її сьогоднішні страждання. Пошкоджено палець на нозі, на який наїхала машина. Розладнався шлунок. Спини не зігнути, ноги страшенно болять. Очі ріже й пече як вогнем. Язик у роті наче брудна ганчірка. У вухах гуде і дзвенить. Скільки воно варте? Міркуючи про це, вона повернулася до спальні. За такі страждання — не менш як десять тисяч доларів.

— Тут без суду не обійдешся! — мовила вона півголосом.

— Га? — озвався, прокидаючись, її чоловік.

Вона лягла в ліжко.

— Я не збираюся помирати.

— Що-що? — перепитав він.

— Я нізащо не помру, — відповіла Елміра, дивлячись у стелю.

— А я що завжди казав, — мовив її чоловік і знову захропів.

Другого дня Елміра встала раненько й подалася до бібліотеки, потім зайшла в аптеку, а тоді повернулася додому, і коли її чоловік Сем опівдні прийшов з порожньою поштовою сумкою підобідати, вона вже змішувала у великій склянці всяку всячину.

— Їжа в холодильнику, — сказала йому Елміра, розмішуючи якусь зеленкувату бурду.

— Боже милий, що воно таке? — запитав чоловік. — Скидається на молочний коктейль, що років сорок стояв на сонці. Онде вже начебто й пліснявою взявся.

— Чар проти чару.

— Ти збираєшся пити оце?

— Вип’ю перед тим, як піти до спілки “Жимолость” на великі звершення.

Семюел Браун понюхав суміш.

— Ось що я тобі пораджу. Ти спершу піднімися сходами туди, а тоді вже пий. Чого тут наколочено?

— Сніг з ангельських крил — ну, власне, це ментол, — щоб остудити пекельний вогонь, який вас пожирає. Так Написано в оцій книжці, я взяла її в бібліотеці. Сік із свіжого винограду, тільки-но з куща, — щоб мати супроти темних привидь ясні й чисті думки, це теж там сказано. А ще червоний ревінь, винний камінь, білий цукор, яєчний білок, джерельна вода, пуп’янки конюшини — в них добра сила землі… Та всього й не злічиш. Отут воно все, в оцьому списку, — добро супроти зла, біле супроти чорного. Тепер я неодмінно візьму гору!..

— Та певно, що візьмеш, — сказав чоловік. — Ось тільки чи вже дізнаєшся про це?

— Я проймуся ясними, добрими думками. І поведу з собою Тома, він буде мені за талісман.

— Бідолашний хлопчина, — зітхнув чоловік. — Він же безхитра душа, ти сама кажеш, а там, на тому вашому базарі, його на шматки роздеруть.

— Том залишиться живий-здоровий, — відказала Елміра, тоді сховала свою пузиристу суміш у коробку від вівсяних пластівців, узяла ту коробку в руки й вийшла з дому, навіть не зачепившись ні за що подолом сукні й не подерши нових дев’яностовосьмицентових панчіх. І страшенно тішилася цим усю дорогу до будинку Сполдінгів, де на неї вже чекав Том, одягнений, за її настановою, в білий костюмчик.

— Фу! — сказав Том. — Що там таке у вашій коробці?

— Сама доля, — мовила Елміра.

— Ну, коли доля, то нехай, — сказав Том, тримаючись кроків на два попереду неї.

У приміщенні спілки “Жимолость” було вже повно, жінок; вони роздивлялися на себе у дзеркальця, обсмикували спідниці й питали одна одну, чи не видніє з-під; подолу спідня сорочка.

О першій годині дня місіс Елміра Браун піднялася сходами, в супроводі хлопчика у білому. Він затискав двома пальцями ніс і гидливо кривився, мружачи одне око, так що ледве бачив, куди йде.

Місіс Браун обвела поглядом зібрання,