Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Завдання просте: зайти в ліс і вийти з нього. Стежку ви оберете самі, — губи Діти блиснули усмішкою. — Усе зрозуміло і просто, так, любчики?
На останній фразі Амон пирхнув. Діта нахмурила світлі брови і знайшла хлопця поглядом:
— Ви, Діонісе, горе моє любе, можете навіть не починати — у вас недопуск!
— За що-о? — сторопів той.
— За прекрасні очі. А також за останні
сім ]]> прогулів. Щодо інших: не смійте застосовувати унікальні навички — я дізнаюся. Енлілю, Агні, це зокрема до вас! Врешті, нічого особливого я не підготувала.— Брехня, — шепнула Діке на вухо Рен. — Передай Ромі.
— Ромі, вони…
— Чула-чула! От же ж, ніколи не може відверто сказати, що на нас чекають ріки крові та переламані кінцівки!
— Думаєш, попереду
щось таке ]]> ?— Ага. Надто багато нещодавніх практик були мирними й нудними.
«Краще б вони такими і залишались…» — подумала Рен.
Ліс мав світлий і привітний вигляд. Точніше, повинен був би мати: дівчина бачила, як сонце падає на землю, прорізаючись між листям, як соковита зелень шелестить від полудневого вітру, як гілки дерев переплітаються вгорі… Проте пригнічення розливалося всередині. Можливо, через те, що стежка спускалася до яру, а може, так впливала самотність. У повітрі висіла задуха, така важка, що ще трохи — й можна буде її відгортати руками.
Опинившись на дні яру, Рен вирішила, що колись його прорізала річка. Звичайно, цього лісу насправді не було. Проте ґрунт на дні віддавав вільготою, а подекуди навіть прозирали замулені калюжі. Стежка вела в болото.
Чвалати по коліна в багнюці не хотілося. Тому дівчина схопилася за найміцнішу на вигляд гілку розлогого куща і почала підійматися крутим схилом. Та тільки-но ступила на суху землю, усе довкола здригнулось. Земля втекла з-під ніг, мовби хтось згріб її в кулак і зім’яв, як недолугу декорацію. За мить Рен віднайшла себе внизу, в болоті, й зрозуміла, що зійти зі стежки, наміченої викладачкою, не вийде.
Вона втерла очі й поволі потюпала вперед.
За кілька хвилин і натяку на стежку не лишилося. Тонка пелена туману заструменіла від землі, і здавалось, що навіть туман цей утруднює кроки. Після тривалого блукання слизька хляпанина під ногами вже квацяла в черевиках. Чорні скелети всохлих дерев непомітно прийшли на зміну бурхливій зелені.
— Що, вже здаєшся?
О диво — людський голос! Дівчина блискавично озирнулася в надії віднайти компанію в цій неприємній пригоді.
— Нортоне, там і стій!
Рен кинулася до рудого студента й пообіцяла собі пропускати повз вуха його знущальні коментарі, аби тільки вибратися. Проте фігура хлопця здригнулася, похитала головою й безмовно розчинилася в тумані.
— Савітрі, може, залишишся назавжди тут і позбавиш нас від майбутніх проблем?
До туманного образу Зіґфріда дівчина вже не поспішала — він зник сам, залившись невеселим сміхом.
— Ми ніяк не можемо опинитися в одній групі! — ілюзорна Ромі стрибала над сухими гілками й корінням, об яке Рен обдерла ноги.
Болото глибшало, сутінки заливали все чорнильними плямами.
— Чарівна новенька, як же ти мене розчарувала… — в очах Діоніса чаївся осуд, а не усмішка.
Рен відчайдушно захотіла рвонути з місця, але не змогла навіть підняти ногу. Щось тримало її. Щось чіпке і слизьке. Буре багно під ногами забулькотіло.
«Там нічого немає! Ти пройдеш і переможеш!» — наполягав внутрішній голос.
— Там лише страхи твої, слабкодуха дівчинко, — зітхнув туманний Діоніс. — Страхи з тобою повсякчас, від них нема втечі.
Болото булькнуло, наче на підтвердження його слів.
— Здаюся, — шепнула Рен, розглядаючи подряпані долоні. Ніг вона вже не відчувала. У голові паморочилося від задухи. — Здаюся, пані Діто, — повторила вона, бо перед початком практичного викладачка запевнила, що почує, коли хтось забажає припинити. А вона хотіла цього понад усе, мовби слова туманних одногрупників вимели рештки сил.
І справді — тієї ж миті свіжий вітер врізався в стіну туману. П’янкий запах, у якому тремтіли троянди, півонії та морська сіль, заполонив усе довкола. І тут Рен побачила те, чого найбільше боялася: ніякого болота й близько немає. Залита сонцем стежка вела вперед, петляючи в траві. Зненацька захотілося опуститися на землю і нікуди більше не йти, але поява викладачки внесла корективи в ці розпачливі ідеї.
Зблизька Діта засліплювала. Її шкіра й волосся світились, а очі… Слово «блакитні» просто не могло вмістити їхню барву. Та й слово «викладачка» не надто їй личило. Проте ця бездоганна краса навіювала Рен не захоплення, а переляк, мовби одного погляду вистачало, аби засліпнути навіки.
Повітря довкола професорки двигтіло. Обличчя Діти заливало невдоволення — безумовно, найпрекрасніше невдоволення у світі. Вона підпливла до Рен.
— Отож? — Її погляд наганяв більше страху, ніж манівці в лісі. — Перефразую запитання: самі підете далі чи вивести вас, любонько?
— Я з вами. — Рендалл миттєво зважила всі «за» і «проти» й зрозуміла, що з неї досить цієї практики.
— Звичайно ж! — Діта граційно сплеснула в долоні, і перед нею розгорнулася сріблиста стежка, достоту шовк, напнутий на вітрі. — Ходімо.
Рен дивилась лише під ноги і за всю дорогу не відривала погляду від срібного шляху. Професорка теж зберігала мовчанку, проте наприкінці озвалася:
— Дорогенька, пані директорка вважає, що у вас є
сила ]]> . Унікальна і велика, звичайно ж. Невідомо яка, звичайно ж. Але я вважаю, що навіть боги помиляються. Сьогодні ви продемонстрували найгірший результат серед усіх, Савітрі. У вас немає жодної сили, тож не вибудовуйте собі ілюзій і знайте своє місце. Так буде краще.Рен вирішила, що найкращий вибір — промовчати. Нульові бали не видавались їй нічим трагічним.
