Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко

Письменник терміново викликав аварійну. Коли бригада прибула, він показав на перфострічку:

— Дивіться, що видає машина.

На контрольному екрані обчислювальної машини спалахують дивні зубчики й кола, утворюються і нараз розпадаються химерні геометричні фігури.

— Сьомий блок пустий, я попереджав, — безапеляційно мовить молодий мехоператор, готуючись щось вимкнути. Його зупиняє інженер-ремонтник.

— А ти не вважаєш, що це — наслідок грозових розрядів.

Мехоператор з молодечим завзяттям готується кинутись у суперечку і раптом завмирає. У центрі екрана, в розпливчастому багатокутнику, проступає чиєсь перекошене стражданням обличчя з божевільними очима.

— Хто це? — бурмоче інженер, мимохіть відступаючи від екрана.

Мехоператори дивляться на письменника. А той геть розгубився:

— Це… це…

Тепер і інженер повернувся до нього:

— Ви знаєте його?

— Здається, знаю… Бачите, я моделював у пам’яті машини різні ситуації й сюжети для майбутнього роману. І це… Це може бути герой мого нового твору. Власне кажучи, навіть ще не герой, а тільки заготовка. Я весь час змінюю сюжет, щоб з’ясувати, як у зв’язку з цим зміняться герої. Але, можливо… Бачите, до мене на цій машині працювали автоконструктори, випробовували нові моделі автомобілів. А потім… потім один з моїх персонажів чомусь уперто ставав гонщиком. І ось я подумав…

— Зациклений імпульс, — категорично промовляє молодий оператор.

— Але ж у такому випадку щоразу, коли я стираю з пам’яті машини відпрацьовану ситуацію, він, так би мовити, залишається існувати, — бурмоче письменник. — О боже, уявляю, що випало на його долю…

— Здається, він хоче щось спитати, — каже інженер, торкаючись письменникового плеча кісточками зігнутих, пальців так, ніби обережно стукає в зачинені двері.

Губи на екрані роблять один і той самий рух. Шум, свист, — і зображення спотворюється. Перешкоди раз у раз заглушають слабкий голос. Оператор нагинається, притуливши вухо до шторки репродуктора, напружено прислухається.

— Він каже “навіщо”…

— Навіщо? — повторює за ним письменник. — Природне запитання для героя моєї майбутньої книги. Його цікавить, навіщо я породив його на світ, навіщо він мені потрібен.

Оператор люб’язно вмикає мікрофон увідного пристрою, і письменник дуже тихо, уявляючи, яким громом прозвучать його слова в машині, промовляє:

— Радий зустрітися з тобою. Якщо ти справді виник внаслідок зацикленого імпульсу, уявляю, які випробування випали на твою долю. Пробач нам. Зате ти — єдиний із створеного мною світу, хто зміг розгадати таємницю свого існування…

Письменник говорив довго. Його слова були звернені не тільки до його героя, а й до всіх присутніх. Йому здавалося, що ремонтники слухають його з цікавістю, а за таких умов він міг говорити годинами, час від часу відкидаючи пасмо волосся з чола й голосно видихаючи повітря. Він пояснив, що створення моделей автомобіля чи літака у пам’яті обчислювальної машини, їх випробування дають змогу поліпшити їх конструкції, запобігти аваріям справжніх — з металу й пластмас — автомобілів та літаків з людьми на борту. Так само моделювання життєвих ситуацій дасть змогу йому, зокрема, народити нову ДУМКУ, написати кращий роман і цим удосконалити справжніх — з плоті й крові — людей, зробити справедливішим суспільство. Він, звичайно, розуміє, що вигаданому ним герою нелегко десятки разів умирати й відроджуватись. Але він виконує благородну місію — допомагає з’явитися на світ найвеличнішому — НОВІЙ ДУМЦІ. Бо, врешті, найцінніше — це інформація, завдяки якій вдосконалюється світ. І якби не цей вигаданий герой, цілком можливо, люди не знали б чогось дуже потрібного та важливого, необхідного для поступу.

Отак говорячи, письменник весь час поглядав то на людей навколо себе, то на екран, ніби перевіряючи, яке враження справляють його слова.

По випнутій голубуватій пластмасі безперервно пробігають якісь хвилясті лінії, спотворюючи обличчя людини на екрані. Письменникові раптом починає здаватися, що там не чужий, уперше побачений образ, а добре знайома людина — та, з якою вони разом вчилися в школі, закохалися в одну дівчину з голубою жилкою на скроні, посварились, і спочатку здавалося — назавжди. А потім зустрілися на фронті, і колишній однокласник врятував йому життя, допоміг повернутися додому живим, повірити в благородство й доброту… Письменник шукає слова втіхи для людини, що перебуває по той бік екрана, й не знаходить їх. Нахилившись до мікрофона, промовляє:

— Так само, як людина, кожна нова думка народжується, в муках. І нічого тут не змінити, адже це не просто випадковість, а закономірність. Іншого шляху немає. Зрозуміло?

Губи на екрані ворушаться. Вдивляючись у них, вслухаючись у тріск і шум, що лине з репродуктора, письменник намагається розібрати чи бодай вгадати відповідь свого героя. Але марно. Він запитливо дивиться на тих, хто його оточує. Мехоператор квапливо відводить погляд. А губи на екрані ворушаться, повторюючи одне й те саме слово. І той з присутніх, хто розчув чи вгадав відповідь, навряд чи ризикне вимовити її вголос…

Тоді чарівний вік мені ти поверни,

Коли ще все попереду було…

Гете

Сьогодні чудовий день, Елі. Чому ти досі не на озері?

— Рей не повернувся з міста, тату. Коли повернеться, підемо.

— Ну, йди поки що сама, поплавай.

— Я тобі заважаю, тату?

— Ти мені ніколи не заважаєш, дівчинко. Просто я зараз візьмуся до однієї дуже неестетичної роботи.

— Це… настурції, еге ж?

— Та вони, вони.

— Тоді я піду. А ти скажи Реєві, де я… Ой, тату!

— Ну, що таке?

— Я забула тобі сказати. Коли ми з Реєм учора ходили разом по місту, якийсь дідуган біг за мною і гукав мене на ім’я, і в нього текли сльози. Раніше ніколи такого не було.

— А ти що йому сказала?

— Як завжди, коли мене впізнають: “Пробачте, ви помилились”. А він так дивиться, головою хитає і шепоче: “Не вірю, не вірю!”

— Молодець, старий… О, он і Рей підлітає! Біжи зустрічай…

Добра все-таки річ — самітництво! Якби, звичайно, не настурції. На них щороку товстим шаром сідає тля. Ще й ніби дражниться, напасть. “Що, з’їли з вашим збалансованим біоценозом?” Отрути б на тебе!

Андрій Ілліч почав був оббирати м’яку тлю, що розповзалась під пальцями, але скоро зрозумів, що не обчистить клумбу й за ціле літо. Тоді він випростав затерплі ноги, потягся і встав, знову сповнюючись благодушністю. Довкола цвіла його садиба. Заспокійливе дзижчання золотих бджіл на жасмині; струмок, порослий жовтцем та стрілицею і ще якимись ліловими парасольками, і загадкового походження пес Буян, що лежить спозарання в лопухах за струмком на боку з роззявленою пащею. Здох собака, та й годі. А втім, побоювання марні: ось кашлянув, не прокидаючись, певне, якийсь