Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

— П’ятдесяти трьох років.

— І що ж юрма?

— Юрма вдовольнилася тим, що збила з неї капелюшок, зламала парасольку і розтоптала сумочку. Такий порівняно незначний ентузіазм пояснюється раннім часом і жалюгідним виглядом самої дами, котра одразу втратила свідомість, побачивши розлючену юрму.

— Видати старій вороні закордонний паспорт і негайно вивезти за межі Сполучених Штатів. У пресі говорити стисло про цей інцидент. Що ще?

За п’ять до дев’ятої Гарін прийняв душ, після чого віддався на милість перукареві та його чотирьом помічникам. Він сів у особливе, на зразок зуболікарського, крісло, покрите льняним простирадлом, перед потрійним дзеркалом. Одночасно на обличчя йому зробили парову ванну, над нігтями обох рук запурхали пилочками, ножичками, замшевими подушечками дві блондинки, над нігтями ніг — дві вправні мулатки. Волосся на голові освіжили в кількох туалетних водах та есенціях, підкрутили щипцями та зачесали так, що стало непомітно пліші. Цирульник, якому надано титул баронета за чудове мистецтво, поголив Петра Петровича, напудрив і напарфумив обличчя й голову різними духами: шию — пахощами троянд, за вухами — шипром, скроні — букетом Верне, біля губів — гілкою яблуні (греб епл), борідку — найтоншими духами «Сутінки».

Після всіх маніпуляцій диктатора можна було огорнути шовковим папером, покласти у футляр і надіслати на виставку. Гарін ледве дотерпів до кінця, він зазнавав цих маніпуляцій щоранку, і в газетах писали про його «чверть години після ванни». Діватися було нікуди.

Потім він попрямував до гардеробної, де на нього чекали двоє лакеїв і той самий камердинер з шкарпетками, сорочками, черевиками тощо. На сьогодні він вибрав коричневий костюм з іскоркою. Газетярі писали, що одним з найчудовіших талантів диктатора було вміння вибрати краватку. Доводилося коритись і пильнувати. Чортихаючися, Гарін вибрав краватку в барвах павичевого пера.

Прямуючи до їдальні, оздобленої з середньовічним смаком, Гарін подумав:

«Так довго не витримати. От чорт, нав’язали режим!»

За сніданком (знов-таки ні краплі алкоголю) диктатор мав переглядати кореспонденцію. На севрській таці лежало майже триста листів. Жуючи копчену підсмажену рибу, несмачну шинку і вівсяну кашу, зварену на воді без солі (вранішня їжа спортсменів та моральних людей), Гарін брав навмання хрусткі конверти. Розкривав брудною виделкою, мигцем читав:

«Моє серце б’ється, від хвилювання моя рука ледве виводить оці рядки. Що ви подумаєте про мене? Боже! Я вас кохаю. Я покохала вас од тієї хвилини, коли побачила в газеті ваш портрет. Я молода. Я дочка гідних батьків».

Завжди надсилали фото. Від фотографій (за місяць їх надійшло кілька десятків тисяч) оцих мордочок з пишним волоссям, невинними очима і дурненькими носиками ставало страшенно, смертельно нудно. Здійснити запаморочливий шлях од Крестовського острова до Вашінгто-на, від нетопленої кімнати в самітному будинку на Петроградській, де Гарін ходив з кутка в куток, стискуючи руки і шукаючи майже неіснуючу лазівку порятунку (втеча на «Бібігонді»), до золотого крісла голови в сенаті, куди він за двадцять хвилин має їхати. Жахнути світ, мати підземний океан золота, домогтися влади світової, — все тільки для того, щоб потрапити в пастку філістерського пайнуднішого життя.

— Тьху ти, чорт!

Гарін жбурнув серветку, забарабанив пальцями. Нічого не придумаєш. Домагатися нічого. Дістався самісінької гори. Диктатор. Зажадати хіба імператорського титулу? Тоді вже зовсім замучать. Втекти? Куди? і навіщо? До Зої? Ах, Зоя! З нею урвалося щось найголовніше, що виникло вологої, теплої ночі в старенькому готелі у Білль Давре. Тоді, під шелестіння листя за вікном, зародилась уся фантастика Гарінської авантюри. Тоді було захоплення майбутньою боротьбою. Тоді легко було сказати — кину до твоїх ніг світ… І ось Гарін — переможець. Світ — біля ніг. А він, Гарін, володар світу, їсть кашу без солі, роздивляється, позіхаючи, дурні фізіономії на фото. Фантастичний сон, що наснився у Білль Давре, відлетів од нього… Видавай декрети, корч із себе велику людину, будь пристойний щодо всього… От чорт!.. Не завадило б попросити коньяку…

Він обернувся до лакеїв, що стояли, як опудала в паноптикумі, на віддалі біля дверей. Одразу двоє вийшли наперед, один схилився запитально, другий промовив:

— Автомобіль пана диктатора подано.

До сенату диктатор зайшов, нахабно стукаючи підборами. Сівши в позолочене крісло, проказав металічним голосом формулу відкриття засідання. Брови його були насуплені, обличчя виражало енергію і рішучість. Десятки апаратів сфотографували і кінозняли його цієї хвилини.

Сенат мав честь піднести йому на сьогодні титули: лорда Нижнєуельського, герцога Неаполітанського, графа Шарлеруа, барона Мюльгаузена і співімператора Всеросійського. Від Північноамериканських Сполучених Штатів, де, на жаль, як у країні демократичній, титулів не було, піднесли звання «Бізмен оф готт», що в перекладі на російську мову означало: «Купчина божою милістю».

Гарін дякував. Він задоволено плюнув би на оці масні лисини і шановані пліші, що сиділи перед ним амфітеатром у двосвітному залі. Але він розумів, що не плюне, а зараз підведеться і подякує.

«Підождіть, — думав він, стоячи (блідий, маленький, з гострою борідкою) перед амфітеатром, що аплодував йому, — піднесу я вам проект про чистоту расового відбору і першої тисячі…» Але й сам відчував, що руки й ноги його сплутані, і в званні лорда, герцога, графа, божого купчини він нічого такого рішучого не піднесе… А на бенкет зараз поїде із залу сенату…

На вулиці автомобіль диктатора вітали вигуками. Та коли придивитися — кричали все якісь високі хлопці, схожі на переодягнутих поліцейських чиновників. Гарін розкланювався і махав рукою, затягнутою в лимонну рукавичку. Ех, коли б не родився він у Росії, коли б не пережив він революцію, мабуть, поїздка по місту серед радісного народу, що виражає свої вірнопіддані почуття вигуками «гіп, гіп» та підкиданням бутоньєрок, зробила б йому найжвавішу приємність. Але Гарін був отруєною людиною. Він сердився: «Дешевина, дешевина, заткніть горлянки, радіти нічому». Він вийшов з машини біля під’їзду міської думи, де десятки жіночих рук (доньок гасових, залізничних, консервних та інших королів) обсипали його квітами.

Вибігаючи сходами, він посилав рукою поцілуночки праворуч і ліворуч. У залі гримнула