Господиня - Стефані Маєр
Вердикт Дока був невтішний:
— Те саме, що і я. Тобто нічого. Від мене жодної користі.
— Не хвилюйтеся ви так, — прошепотів Іян. — Це не ваша провина. Світ перемінився. Ви й так робите усе можливе.
Мої плечі похилилися. Так, людський світ перемінився.
— Ходімо, — прошепотів Іян, торкнувшись пальцем моєї руки.
Я кивнула й почала знову вивільняти руку.
Волтер розплющив невидющі очі.
— Гледис? Ти тут? — у голосі його звучала мольба.
— Е-е-е… Я тут, — мовила я невпевнено, дозволивши його пальцям стиснути мою долоню.
Іян знизав плечима.
— Я принесу вам щось поїсти, обом, — прошепотів він і вийшов.
Очікуючи на повернення Іяна, я рознервувалася через Волтерове марення. Він знову і знову бурмотів ім’я Гледис, але від мене нічого не вимагав, за що я була йому невимовно вдячна. За деякий час, мабуть, за півгодини, я почала дослухатися: чи не долинуть Іянові кроки з коридору, здивована, що він так затримується.
Увесь цей час Док стояв біля столу, нічого не бачачи й пригнічено згорбивши плечі. Видно було, що почувався він зовсім безпомічним.
А тоді я щось почула — не кроки.
— Що це? — запитала я Дока пошепки; Волтер знову затих — мабуть, знепритомнів. Мені не хотілося його турбувати.
Док обернувся до мене і схилив голову набік, прислухаючись.
Незвичне торохкотіння, швидке і водночас м’яке. Мені здалося, що звук наближається, але раптом він почав віддалятися.
— Дивно, — мовив Док. — Звучить майже як… — Док замовк і зосереджено зморщив чоло: незнайомий звук віддалявся.
Ми пильно дослухалися, тому що здалеку почули кроки. Тільки це була не звична розмірена хода Іяна. Людина не просто бігла — мчала щодуху.
Док негайно відреагував на тривожний знак і вилетів назустріч. Я хотіла кинутися навздогін, але зовсім не воліла засмучувати Волтера, укотре вивільняючи руку. Натомість я нашорошила вуха.
— Брандте, в чому справа? — у голосі Дока чувся подив.
— Де вона? Де та істота? — долинув захеканий чоловічий голос. Кроки на мить стихли, а далі відновилися — уже не такі швидкі.
— Про що ти? — гукав Док услід.
— Про паразитку! — нетерпляче засичав Брандт, випірнаючи з арки.
Брандт був не такий кремезний, як Кайл чи Іян; мабуть, усього на кілька дюймів вищий за мене, проте грубий і міцний як носоріг. Його очі прочісували печеру; на частку секунди тривожний погляд зупинився на мені, тоді на Волтерові, а тоді знову повернувся до мене.
Саме в ту мить, коли він рушив до мене, Док порівнявся з Брандтом і вчепився йому в плече.
— Що ти робиш? — голос Дока був схожий на гарчання — такого я ще не чула.
Перш ніж Брандт устиг щось відповісти, знову залунав дивний звук — спочатку тихо, тоді гучніше, і знов почав стихати. Від несподіванки ми закам’яніли. Коли гуркіт був найгучніший, удари звучали майже безперервно.
— Це… вертоліт? — прошепотів Док.
— Так, — шепнув Брандт у відповідь. — Це шукачка — та сама, що ніяк не хотіла облишити цю істоту, — він кивнув на мене.
Раптом у мене стислося горло і перехопило подих. У голові запаморочилося.
«Ні. Не зараз. Будь ласка».
«Що це вона собі думає? — прогарчала Мелані.— Чому просто не може від нас відчепитися?»
«Вона нікого не скривдить — ми не дозволимо!»
«Але як нам її зупинити?»
«Не знаю. Це все моя провина!»
«Моя також, Вандо: Це наша провина».
— Ти впевнений? — запитав Док.
— Кайл роздивився вертоліт у бінокль. Той самий, що й минулого разу.
— Вертоліт шукає нас! — налякався Док. Він розвернувся і метнув погляд на вихід із печери. — Де Шерон?
Брандт похитав головою.
— Ні, вертоліт прочісує місцевість. Почав від Піку Пікачо і намотує кола. Не схоже на те, що вже на щось натрапив. Зробив кілька кругів над місцем, де ми позбулися машини.
— Де Шерон?
— Вона з дітьми й Люсиною. З ними все гаразд. Хлопці пакують речі на той раз, якщо доведеться вночі втікати, але Джеб каже, що це малоймовірно.
Док полегшено зітхнув і підійшов до столу. Зіперся на нього так важко, ніби щойно пробіг марафонську дистанцію.
— Що ж, до цього нам не звикати, — пробурмотів він.
— Точно. Просто доведеться залягти на дно на кілька днів, — запевнив його Брандт. Його очі знову заметалися по печері, зупиняючись час від часу на мені.— У вас є під рукою мотузка? — запитав він, а тоді потягнув із порожнього ліжка простирадло і почав обмацувати.
— Мотузка? — не розуміючи, перепитав Док.
— Для паразитки. Кайл велів мені її зв’язати.
Мої м’язи мимовільно напружилися; рука стиснула Волтерові пальці занадто сильно — він тоненько застогнав. Не зводячи очей