Господиня - Стефані Маєр

Терпіти не можу цю печеру. У темряві дивні тіні від слабенького ліхтаря роблять її моторошною. Сьогодні тут пахло інакше — все просякло смородом повільного згасання, алкогольного перегару і жовчу.

Два лікарняні ліжка були зайняті. З одного звисали ноги Дока; я впізнала його хропіння. З другого на нас дивився Волтер, худий і неймовірно виснажений.

— Приймаєш відвідувачів, Волте? — прошепотів Іян, коли Волтер перевів погляд на нього.

— Ох… — застогнав Волтер. Губи його ледве ворушилися, волога шкіра поблискувала в тьмяному світлі.

— Може, вам щось подати? — пробурмотіла я. Вивільнивши руки, я безпомічно простягнула їх до Волтера.

Його очі завертілися, шукаючи щось у темряві. Я ступила крок ближче.

— Чим вам допомогти? Ми все зробимо.

Блукаючий погляд Волтера врешті натрапив на моє обличчя. Попри біль і п’яний ступор, Волтер раптом зосередився.

— Нарешті,— зітхнув він. — Я вірив, що ти прийдеш, я так тебе чекав… О Гледис, мені стільки всього треба тобі розповісти!

Я завмерла, а тоді швидко озирнулася через плече, чи не стоїть хтось позаду.

— Гледис — його дружина, — прошепотів Джеймі майже беззвучно. — Їй не вдалося втекти.

— Гледис, — мовив до мене Волтер, зовсім не зважаючи на мою реакцію. — Уявляєш, у мене рак. Оце лягла карта! Я в житті ніколи не хворів… — він говорив дедалі тихше, аж поки стало неможливо розрізняти слова, тільки його бліді губи й далі ворушилися. Він так ослаб, що не міг підняти руку; пальці безсило тягнулися до краю ліжка, до мене.

Дужа Іянова рука підштовхнула мене вперед.

— Що мені робити? — зніяковіла я. На чолі виступив піт, але зовсім не через вологу спеку.

— …Дід до ста одного року дожив, — знову ледь чутно озвався Волтер. — Ніхто в моїй родині не хворів на рак, навіть двоюрідні. Хоча, здається, у твоєї тітки Реган був рак шкіри?

Він довірливо подивився на мене, чекаючи відповіді. Іян ткнув мене пальцем у спину.

— Гм… — пробурмотіла я.

— А може, це була Біллова тітка… — провадив Волтер.

Я злякано зиркнула на Іяна — він тільки знизав плечима.

— Допоможи, — попросила я самим вустами.

Іян жестом показав, щоб я взяла Волтера за руку.

Шкіра Волтера була прозора і біла мов крейда. На тильному боці долоні пульсувала синя жилка. Я обережно торкнулася його руки, пам’ятаючи, щó Джеймі казав про крихкі кістки. Рука була зовсім легка, так ніби всередині порожня.

— Ох Гледді, як мені було важко без тебе! Тут добре, тобі сподобається, навіть якщо мене не стане. Багато людей, із ким можна поговорити, — я ж знаю, ти в мене любиш потеревенити… — голос поступово стихав, поки зовсім не пропав, тільки губи досі ворушилися, вимовляючи слова, звернені до дружини. Очі Волтера заплющилися, голова скотилася набік, а губи далі рухалися.

Іян знайшов вологу ганчірку й почав витирати Волтерове спітніле обличчя.

— Я зовсім не вмію… брехати, — прошепотіла я, не зводячи погляду з Волтерових вуст — він балакав сам до себе і не слухав мене. — Не хочу його засмучувати.

— Тобі не треба нічого казати, — запевнив мене Іян. — Він марить і все одно нічого не чує.

— Я схожа на його дружину?

— Аніскілечки. Я бачив світлину — вона низенька й рудокоса.

— Давай я…

Іян віддав мені ганчірку, і я почала витирати піт із шиї Волтера. Зайнявши чимось руки, я завжди заспокоювалася. Волтер марив. Однак мені здалося, що він сказав:

— Дякую, Гледис, так приємно!

Я й не помітила, що Док перестав хропіти. Раптом його знайомий голос пролунав у мене за спиною — дуже лагідно, щоб не налякати мене.

— Як він?

— Марить, — прошепотів Іян. — Не знаю, від бренді чи від болю…

— Гадаю, від болю. Я б не вагаючись віддав праву руку за морфій.

— Можливо, Джаред явить іще одне диво, — мовив Іян.

— Можливо, — зітхнув Док.

Я відсутньо витирала Волтерове бліде обличчя, пильніше дослухаючись до розмови, але ні Док, ні Іян більше не згадували про Джареда.

«Пішов на вилазку», — прошепотіла Мелані.

«Шукає ліки для Волтера», — погодилась я.

«Сам пішов», — додала вона.

Я згадала той останній раз, коли бачила його, — як він мене поцілував, як нарешті повірив…

«Може, він захотів побути на самоті».

«Сподіваюся, що він не намагається переконати себе в тому, що ти — талановита актриса й шукачка в одній особі…»

«Що ж, цілком можливо».

Мелані беззвучно застогнала.