"Панургове стадо" - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

class="book">З своєї схованки Араканцев бачив тільки одну майже голу стіну кабінету. По ній проповзла тінь. Араканцев насторожився, адже по тіні можна буде пізнати, хто в кабінеті. Ось тінь знову лягла на стіну. Араканцев придивився, і серце його забилося судорожними поштовхами. Він побачив на стіні силует широких обвислих плечей та голови, величезної, але короткої і наче сплюснутої спереду назад. Ніхто з людей, навіть найпотворніший дегенерат, ідіот і кретин, не міг мати такого черепа. На стіні відбилася голова мавпи.

Араканцев відсунувся далі за портьєру, неначе це могло врятувати його. Вперше в житті він розгубився, не знаючи, що робити, чи приготуватися до одчайдушного захисту, чи спробувати владнати справу мирно.

У цю мить він почув тихий, ніби людський голос.

— Гик, гик! Вук, вук! — здивовано верещав хтось в кабінеті.

Араканцев інстинктивно зрозумів, що мавпа почула його присутність. Услід за цим важкі кроки почали наближатись і хтось з силою потягнув портьєру. Араканцев з диким відчаєм теж учепився за оксамитові складки. Але той, ще невидимий, виявився вдесятеро дужчим. Араканцев поступився, заплющивши очі.

— Гик, гик! Вук, вук! — знову, але вже з іншими, тривожними інтонаціями прозвучало над самим його вухом.

Араканцев, мов дитина, що навіть і в темній кімнаті заплющує очі перед невідомим страхом, стиснув повіки.

— Гик, гик! Вук, вук!.. — І холодні пальці торкнулися його обличчя.

Араканцев скрикнув, відступив назад, мало не видавив шибку у вікні і відкрив очі.

Орангутанг стояв так близько, що Араканцев міг роздивитися до найменших подробиць його широке, плоске лице, закруглені, майже людські вуха, бігаючі, але не моргаючі очі і обвисле черево.

Дивне відчуття викликає у нас вигляд мавпи, особливо людиноподібної. В цьому досить складному почутті переплітаються і бридливість, і легкий страх, і хвороблива цікавість, яку ми відчуваємо іноді до трупа, і жалість, і несвідома туга. Нас відштовхує ця потворна карикатура на людину і разом з тим притягує, дивно притягує. Чи не говорить це справді почуття близької спорідненості, яке сягає корінням у темну безодню тисячоліть? Чи не перекликаються мовчки, коли мавпа і людина дивляться одне на одного, стародавні, приглушені віками голоси, що при першій можливості знов і знов відгукуються в цих двох до жаху схожих істотах?..

Саме таке почуття охопило спочатку Араканцева, коли він побачив Гамількара. Страху не було, його заглушила цікавість. Страх прийшов уже потім, налетів темним, задушливим шквалом; скоряючись йому, Араканцев рвонувся вперед. Але орангутанг ледве помітним рухом ліктя відкинув його знову до вікна.

Араканцев намагався взяти себе в руки. Спочатку треба було з’ясувати, які наміри в мавпи.

Хто знає, що за жахні бажання крилися в темній свідомості орангутанга, але зовні він був зовсім спокійний. З холодною байдужістю дивився поверх голови Араканцева; руки його, довгі, з буграми м’язів, були опущені і торкалися пальцями литок ніг. Тільки здригання верхньої зморшкуватої губи, яка оголяла жовті собачі ікла, свідчили, що орангутанг усе чує, все бачить і кожен його нерв насторожі.

Араканцев уважно оглянув поле майбутнього бою. Позиція його була надзвичайно погана. Він опинився в тісному кутку між стіною і великою книжковою шафою, відстань між якими була метрів два з половиною.

Намагаючись обманути пильність ворога, Араканцев спробував боком, посуваючись по стіні шафи, вислизнути на простір кабінету. Але в ту ж мить почулося погрозливе: «Гик, гик!». Орангутанг витягнув руки і без труднощів покрив два з половиною метри, торкнувшись кінчиками пальців шафи і стіни. Все це він проробив зовсім спокійно, навіть без гримас і звичайних мавпячих кривлянь. А коли мавпа не кривляється, коли рухи її розмірені, спокійні і точні, як у людини, вона особливо страшна.

Тепер орангутанг буквально загнав людину в пастку. Вихід був тільки один, і Араканцев наважився. Повільно заклав він руку за спину і почав намацувати ґудзик револьверної кишені. І орангутанг враз змінився. На його морді з’явився вираз страшної люті, звір затупотів ногами, а на нижній, сильно виступаючій щелепі маленькими кинджалами засвітились ікла. Мабуть, він уже добре знав, що криється за цим безневинним рухом руки за спину.

Араканцев поспішно опустив руку. Миттю заспокоїлися криві ноги, зникли ікла, а на морді мавпи з’явився вираз цілковитої байдужості.

«Скільки ж часу триватиме ця мерзенна і ганебна комедія?» — подумав із злістю й огидою Араканцев і рішуче просунув руку за спину. Орангутанг на цей раз не показав іклів, а м’ячем відлетів у глиб кабінету і люто затарабанив кулаками по письмовому столу. Араканцев теж вискочив з кутка. І тоді орангутанг закричав, роздуваючи горлові мішки. Це було щось середнє між виттям пароплавної сирени і басовими зітханнями великого органа. Могутня грудна клітка мавпи тремтіла від натуги, як потривожений дзвін, проштовхуючи через горло буквально бурю звуків. Араканцев вирішив, нарешті, покінчити з цією історією. Рука його пірнула в кишеню і відразу ж появилася знову… порожня. Цього треба було чекати. Хто ж, вирушаючи в казино, бере з собою револьвер?

Втративши волю, мужність і надію, Араканцев притулився до стіни. А мавпа повільно обходила стіл, готуючись до нападу. Ноги її трохи тремтіли перед стрибком. Араканцев зрозумів, що це його кінець. І з новою силою спалахнула в ньому жадоба до життя, а разом з нею і жадоба до боротьби. Він озирнувся навколо і побачив колекцію старовинної зброї, що висіла над диваном.

Дальші події розгорнулися майже з блискавичною швидкістю. Це був буквально каскад нападів, парирувань і нових навальних атак.

Араканцев, змагаючись з мавпою