Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен
Дженнінгс підвівся й пішов до кімнати. Торн рушив за ним. Фотограф розгорнув теку і витрусив на стіл її вміст.
— По-перше, тут є записник, такий собі щоденник, — сказав він, видобувши з купки паперів стару потерту книжечку. — Але записи в ньому стосуються не самого священика, а вас. Він записував усі ваші пересування: коли ви пішли з посольства, куди поїхали потім, у яких ресторанах буваєте, де й коли маєте виступати…
— Можна мені поглянути?
— Авжеж.
Торн узяв записника й погортав його. Руки йому тремтіли.
— Останній запис — про те, що ви маєте з ним зустрітися, — провадив Дженнінгс. — У К’ю-Гардені. Того ж таки дня він загинув. Гадаю, якби поліція про це дізналася, то дуже зацікавилася б.
Торн звів очі й зустрівся з допитливим поглядом репортера.
— Він був божевільний…
— Ви певні?
У голосі Дженнінгса вчувалася прихована погроза, і Торн знітився під його поглядом.
— Чого ви од мене хочете?
— Ви з ним зустрілися?
— Н-ні…
— Я маю ще дещо, пане посол, але нічого не скажу, якщо ви не будете зі мною щирі.
— Яке вам до всього цього діло? — хрипко спитав Торн.
— Я хочу бути вам корисним, — відказав Дженнінгс. — Я ваш друг.
Торн мовчки, напружено дивився на нього.
— Найголовніше ще отут. — Дженнінгс показав на папери перед собою. — То ви будете говорити правду чи волієте піти звідси?
Торн зціпив зуби.
— Що ви хочете знати?
— Ви зустрілися зі священиком у парку?
— Так.
— Що він вам сказав?
— Він застерігав мене.
— Про що?
— Казав, що моєму життю загрожує небезпека.
— Яка небезпека?
— Я не зовсім зрозумів.
— Не крутіть.
— Я кажу правду. Він говорив якось туманно.
Дженнінгс трохи відсунувся і поглянув на Торна з недовірою.
— То було щось біблійне, — додав Торн. — Якісь наче вірші… Я їх не запам’ятав. Подумав, що він несповна розуму. І нічого до ладу не зрозумів, правду вам кажу. Я не пам’ятаю тих віршів і не міг їх зрозуміти!
Дженнінгс із сумнівом дивився на нього, і Торн почав нервуватись.
— Я думаю, вам варто цілком довіритись мені, — сказав Дженнінгс.
— Ви казали, що маєте ще дещо.
— Але ж я ще не все од вас почув.
— Мені більш нема чого сказати.
Дженнінгс кивнув головою: мовляв поки що й цього досить, — і знов узявся до паперів на столі. Ввімкнувши почеплену над столом голу лампочку, він знайшов друковану вирізку й подав її Торнові.
— Це — з «Астрологічного місячника». Статейка про одне неординарне явище. Про комету, що перетворилася на яскраву зірку. Як ото зоря Бетельгейзе дві тисячі років тому.
Торн уважно прочитав вирізку й витер піт з чола.
— Але це сталося над другою півкулею, — провадив Дженнінгс. — У Європі. Чотири з чимось роки тому. А точніше — шостого червня. Це число про щось вам говорить?
— Так, — хрипко мовив Торн.
— Тоді ця вирізка має бути вам знайома, — сказав Дженнінгс, беручи зі столу ще одного папірця. — Вона з останньої сторінки римської газети.
Торн узяв вирізку й одразу впізнав її. Така сама зберігалась у Кетрін в записнику.
— Це — повідомлення про народження вашого сина. І також шостого червня, чотири роки тому. Я б сказав, що це випадковий збіг. А ви як гадаєте?
У Торна так тремтіли руки, що літери стрибали йому перед очима і він не міг розрізнити жодного слова.
— Ваш син народився о шостій годині ранку?
Торн мовчки повернувся до фотографа. В очах у нього відбивався нелюдський біль.
— Я хочу з’ясувати, що це за знак на нозі в священика, — сказав Дженнінгс. — Три шістки. Гадаю, він має якийсь зв’язок з вашим сином. Шостий місяць, шостий день…
— Мій син помер! — вигукнув Торн. — Мій син помер! Я не знаю, чийого сина я виховую… — Він затулив обличчя руками, відвернувся від світла й важко задихав.
— Якщо ви не проти, — тихо мовив він, — я хотів би допомогти вам з’ясувати це.
— Ні, — простогнав Торн. — Це моя справа.
— Ви помиляєтеся, сер, — сумно сказав Дженнінгс. — Тепер це й моя справа.
Торн обернувсь до нього, і їхні очі зустрілися. Дженнінгс повільно пішов до комірчини, виніс звідти фотографію і подав її Торнові.
Торн поглянув на знімок, і в очах у нього відбився жах.
— Досить незвичайний ефект, — сказав Дженнінгс. — Ви згодні?
Він приспустив лампочку над столом, щоб було видніше. На знімку була кімната, де мешкав Тассоне. В дальшому кутку Торн побачив невелике дзеркало, в якому відбивався сам Дженнінгс з піднесеним до обличчя фотоапаратом. Нічого дивного в тому, що фотограф упіймав власне відображення, не було. Але відображенню чогось видимо бракувало.
У Дженнінгса не було шиї! Його голову відокремлювала від тулуба невиразна, схожа на хмаринку пляма…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Наступного ранку, коли про нещастя з Кетрін стало всім відомо, Торнові неважко було пояснити свою відсутність у посольстві на найближчі кілька днів. Він сказав, що їде до Рима, щоб привезти для Кетрін знайомого фахівця-травматолога, хоч насправді зібрався туди із зовсім іншою метою. Він зрештою розповів фотографові, як усе було, і Дженнінгс переконав його, що розпочати пошуки треба від самого початку, цебто передусім поїхати до лікарні, де народився Деміен. Звідти, мовляв, вони й почнуть по дрібці відновлювати істину.
Усе залагодили швидко й без зайвого розголосу. Щоб виїхати з Лондона й потрапити до Рима, не привертаючи уваги громадськості, Торн найняв приватний літак. За кілька годин, що лишилися до відльоту, Дженнінгс зібрав деякі матеріали, що могли придатись у їхній справі: три різних видання Біблії, кілька книжок з окультних наук. Тим часом Торн повернувся до Пірфорда, щоб спакуватися в дорогу й прихопити крислатого капелюха, в якому його важче було впізнати.
Пірфорд зустрів його незвичною тишею. Торн розгублено ходив по будинку, аж поки збагнув, що ніде не видко місіс Гортон. Самого Гортона теж ніде не було, а машини стояли в гаражі у такому вигляді, наче ними ніхто вже не збирався їздити.
— Вони обоє виїхали, — пояснила місіс Бейлок, коли Торн зайшов до кухні. Вона стояла біля мийниці й кришила овочі, так само, як це завжди робила місіс Гортон.
— Тобто як виїхали? — спитав Торн.
— Зовсім. Зібралися та й поїхали. Залишили адресу, щоб ви надіслали їм платню за останній місяць.
Торн був вражений.
— Вони не сказали чому? —
