Твори в п'яти томах. Том II - Володимир Миколайович Владко

— Варкан… любий, чудовий друже…

Варкан застогнав. Його рука безсило підвелася до чола. Він розплющив очі, побачив Ліду, побачив її сумне обличчя, почув ї голос:

— Як, Варкане? Чи не краще вам?..

Скіф, мабуть, напружував усі свої сили. Очі його вже шукали інших друзів. Ось він помітив Дмитра Борисовича з його бойовою сокирою в руках, Івана Семеновича, що пильно вдивлявся в той бік, де кам’яні скелі круто обривалися вниз. Подивився ще раз на Артема; юнак не зводив з нього схвильованого, співчутливого погляду, наче прагнучи в тому сповненому любові погляді перелити своєму вірному побратимові силу і міць, які були так потрібні пораненому. Тепер уже справжня усмішка полегшення з’явилася на обличчі Варкана. Всі його друзі були тут. Губи скіфа ледве чутно прошепотіли:

— Я радий… радий, що ви… ви всі…

Далі він говорити не міг. Голова його впала на груди, з обличчя збігли останні живі фарби, рожева піна знову з’явилася на устах. Груди рвучко підвелися, — і це було останнє дихання відважного молодого скіфа. Голова безсило й нерухомо лежала на сагайдаку. Він був мертвий.

Ліда мовчки закрила своє обличчя руками. Вона відчула, як гарячі сльози потекли в неї між пальцями. Дівчина плакала і не соромилася цього, не ховала своїх сліз, адже перед нею лежав мертвий вірний, благородний, самовідданий друг. Спільний друг усіх їх, хороший Варкан, що не пошкодував свого життя заради Артема, заради них усіх! Витираючи очі, відвернувся й Дмитро Борисович. Артем намагався не дивитися на нерухоме тіло скіфа. Він безнастанно повторював:

— Тільки увага… не можна… треба тримати себе в руках, адже вороги можуть з’явитися щохвилини… тримати себе в руках…

І все одно йому здавалося, що якась важка рука стискає його серце, гарячі хвилі приливають до голови, примушують заплющувати очі, щоб не бризнули непрошені сльози. Але він уперто повторював:

— Тримати себе в руках… Варкан, цей хоробрий воїн, цей чудовий товариш загинув, і тут нічого не вдієш… Це неможливо, але ж він не підніме більше голови?.. Значить, тримати себе в руках…

Варкан не рухався. Артем перевів безпорадний погляд на Івана Семеновича. І той також опустив очі. Відвернувся й Дмитро Борисович. Обом було важко дивитися на пригніченого юнака.

Повільно Артем одсунувся від застиглого тіла свого друга і вірного побратима. Востаннє він подивився на його бліде, спокійне обличчя.

— Прощай, Варкане, — сказав він похмуро, але твердо. — Прощай, самовідданий товаришу мій!..

Над скелями просвистів дротик. Він, розгойдуючись, впав, брязнувши об камінь, між Артемом і тілом Варкана. Вороги переходили в наступу. Повстанці надто тіснили їх — і віщуни змушені були, незважаючи на риск, наступати, щоб, знищивши чи вибивши звідси чужинців, зайняти самим цю зручну позицію й захищатися далі від повсталих, що відтіснили їх до самого підніжжя скель. Як не міркувати про причини, все одно це був наступ! Ще два дротики впали один біля одного, на щастя, не зачепивши нікого.

Кілька воїнів Варкана, що досі охороняли підступи до скель, нерішуче озирнулися. Вони дивилися на нерухоме тіло Варкана і перемовлялися між собою. Нарешті, вони зібрали зброю і, пригинаючись, швидко побігли до того місця, де раніше прив’язані були коні. Один з воїнів, обернувшись, покликав рукою чужинців: ідіть, мовляв, і ви за нами!

Артем, вагаючись, дивився їм услід: а й справді, може, краще було б спробувати відступати, поки ще є час?.. Але Іван Семенович поклав руку йому на плече:

— Недоцільно, друже мій Артеме, — мовив він, очевидно, зрозумівши думки юнака. — Припустимо навіть, що нам пощастило б утекти звідси, хоч коней і захопили віщуни. Ну, а далі що буде? Це ж значить дати віщунам і старшинам можливість захопити наші позиції і тим посилити їхню оборону від повстанців? Хіба ми маємо право піти на таке?

— Звісно, ні. Це було б зрадою з нашого боку, — відповів Артем. — Та й куди нам довелося б подаватися потім, у ліс? Варкана немає з нами…

— Так от, — ві далі Іван Семенович, — нам треба затримати тут воїнів старшин і віщунів, затримати їх разом з Дорбатаєм і Гартаком, щоб дати можливість повстанцям остаточно розчавити ворогів. Це наш обов’язок перед пам’яттю хороброго і мужнього Варкана.

— Так, Іване Семеновичу! — щиро вигукнув Артем.

— Повстанці женуть віщунів старшин сюди. Гаразд. Вони вже майже притиснули їх до підніжжя. Настав час, коли ми повинні допомогти нашим друзям, які дали нам змогу звільнитися з лап Дорбатая і Гартака… І разом з тим, ми, роблячи це, і самі остаточно звільнимося.

Своїми зіркими очима геолог ще раз обдивився навколишню місцевість.

— Думаю, що з хвилини на хвилину почнеться рішучий штурм. Віщунам і старшинам нічого більше не лишається, — підкреслив Іван Семенович, беручи в руки сумку. — Так. Напасти вони можуть тільки звідси й звідси, — показав він два напрямки. — Я беру на себе оцю точку. А ви, Артеме, беріть оцю. Гаразд. А тепер, дорогий мій, давайте спокійно закуримо. І майте на увазі: щоб у вас була в запасі ще одна цигарка. Настав час вжити нашу єдину зброю!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Штурм віщунів. — Зброю вжитої. — Кінець старого Дорбатая. — Два вибухи. — Знову в печері. — Роз’яснення Івана Семеновича. — Остання голова скіфа. — Скарбниця Проніса. — Варкан, Варкан!..

Майданчик серед скель, на якому засіли мандрівники, був завдовжки всього метрів п’ятнадцять. Уся група скупчилася на одному його краю, де високі скелі утворювали щось подібне до своєрідної колиски з крутими кам’яними стінами. За невисокою стіною, яку являв собою гребінь довгої скелі, була круча, під якою юрмилися вороги. Позаду височіло неприступне кам’яне урвище.

Єдиний шлях відступу звідси, на який раніше сподівався Артем, було відрізано. Коней, приготованих для поранених, захопили вороги. Можливо, так само захопили вони й кількох бійців Варкана, що пішли з майданчика, намагаючись пробитися боковим спуском. Втім, це лишалося невідомим.

Віщуни знизу все ще нападали. Очевидно, вони готувалися, розподіляли сили. Але як би там не було, ця передишка була тільки на користь чужинцям, які стежили згори за ходом воєнних дій. І з того, що вони бачили, можна було зробити певні висновки.

Бій далеко ще не закінчився. Раніше здавалося, що головні сили віщунів і старшин майже розбиті, притиснуті До урвища. Ні, насправді це було не так! Мабуть, змінило справу те, що свого часу бійці Варканового загону надто захопились і в навальному натискові проскочили далі, ніж було розраховано. Тим самим вони дали ворогам можливість вийти з безнадійного для них кола, коли з одного боку їх били б