Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Його рвонуло вгору, він випустив від несподіванки гвинтівку і спочатку не міг збагнути, що сталося. Ясно зрозумів він те, що трапилося, лише тоді, коли вже згори побачив міжпланетний корабель, який віддалявся від нього, товаришів, міжгір’я, що одразу немов розсунулося і стало довгим і широким, — і червоний прапор, який так само спокійно майорів на високій скелі. Вітер линув йому назустріч, він розумів це, чуючи безнастанне свистіння в мікрофоні шолома, свистіння, яке змішувалося з набридливим низьким дзижчанням бабки. Хижак був задоволений, він наче співав якусь, лише йому самому зрозумілу пісню перемоги.
Все це трапилося так блискавично, так несподівано… Удар по плечах, ривок угору — і все.
Ван Луна охопила лють. Його, досвідченого, бувалого мандрівника і мисливця схопила гігантська бабка, як хапає сова маленьке мишенятко! Та хай вона хоч яка величезна, все одно, це тільки бабка, якась комаха! І вона несе зараз його кудись в повітрі, бажає ним поснідати, чи що?.. Все це відбулося на очах товаришів, яких саме він, Ван Лун, зобов’язаний був оберігати від небезпеки… Уберіг, нема чого сказати! Ганьба! Що ж робити тепер?
Пересилюючи лють, опановуючи себе, він перевірив зброю, яка лишилася при ньому. З ним був кинджал, його улюблений короткий широкий кинджал у піхвах. На поясі висіли дві атомітні гранати. І в кобурі — невеличкий автоматичний пістолет з розривними кулями. Не дуже багато, особливо для такого випадку, але все ж таки…
Швидким рухом Ван Лун вийняв з кобури пістолет. Перше, що спало йому на думку, було — випустити кілька куль у тіло бабки і в її голову. Але тут-таки він збагнув, що це було б рівнозначно самогубству. Вбити бабку легко; якщо навіть не вбити, то принаймні поранити, налякати пострілами. Тоді вона, звичайно, випустить його із своїх цупких лап. Втім…
Він подивився вниз. Під ним повільно пропливали верхівки високих дерев, непрохідні зарості тропічних рослин. Он з оранжево-червоного листя виглядає гостра скеля, ще, ще… можна подумати, що такі скелі розкидані всюди, по всій поверхні Венери! Бабка летіла на височині метрів двісті. Падати з такої височини на верхівки дерев, на скелі, — ні, на таке Ван Лун не згодний!
Лють поступово вщухала, замість неї виникав холодний спокій, який завжди був властивий Ван Луну в хвилини серйозної небезпеки. Розум працював чітко і ясно, автоматично відзначаючи найменші зміни в стані тіла, найнепомітніші рухи хижака.
Мисливець виразно відчував, як час від часу лапи гігантської бабки міцніше стискають його, — ніби хижак перевіряв, чи ціла його здобич. Нічого не вдієш, хай перевіряє. Лишається тільки чекати. Головне, щоб бабка не надто цікавилася ним під час польоту, — проте й не губила інтересу зовсім, не випустила його з лап. Адже ж коли-небудь вона сяде! Тоді… о, тоді Ван Лун не упустить можливості поговорити з нею як слід. А поки що треба зберігати цілковитий спокій, не дратувати хижака, не опиратися жодним рухом.
Ван Лун зовсім ослабив м’язи, дав вільно повиснути і рукам, і ногам. Він не ворушився. Вся його енергія переключилася на роботу мозку.
Хотілося ще хоча б раз поглянути на астроплан, на товаришів, які лишилися далеко внизу. Проте міжпланетного корабля вже не було видно, він зник за скелями. Тим більше не було видно людей. Тільки червона крапка прапора на жовтій скелі ще виднілася далеко позаду.
Зате тепер Ван Лун дуже добре бачив все міжгір’я. Воно розкинулося неправильною дугою. Нагромадження високих скель закривало вихід з міжгір’я з одного боку. За ними яскравим сріблом виблискувала широка річка — чи не її мандрівники бачили здаля в день першої вилазки?.. Ця річка протікала майже поряд з міжгір’ям. Далі праворуч вона впадала до величезного моря, береги якого ледве вирізнялися на обрії. І до моря спускалися круті схили міжгір’я, що й справді здавалося звідси старим руслом річки, яка чомусь змінила свою течію.
Цупкі лапи бабки знову міцніше стиснули тулуб Ван Луна, підтягаючи його ближче до величезної голови. Ван Лун не опирався. Він лише уважно стежив крізь прозоре скло шолома, як повільно повертається до нього голова бабки. Ось він побачив зціплені тверді краї пащі хижака, широкі зуби, що кількома гострими лезами оточували пащу. Голова хижака нахилилась. Бабка, очевидно, бажала якнайкраще роздивитися свою незвичну здобич.
Її лапи присунули людину вперед, ще ближче до голови. Ван Лун побачив, як повернулося до нього величезне зелене прозоре око. Вірніше сказати, то було не око, а безліч маленьких опуклих очок, блискучих і прозорих, у кожному з яких віддзеркалювався його циліндричний шолом. Усі ці маленькі оченята, розташовані мов стільникові чашечки, і складали одне величезне вирячене око.
Бабка повертала голову направо, наліво, розглядаючи Ван Луна. Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої нею поживи. Та й справді, — хіба тримали колись її лапи людину, та ще й зодягнену в скафандр з прозорим циліндричним шоломом?..
«Дуже не подобаєшся мені, — подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очі хижака. — Якщо б я тобі також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!»
Проте цим і обмежилась його реакція на дії бабки. Руки і ноги Ван Луна, як і раніше, спокійно й нерухомо звисали вниз. Він вичікував, твердо вирішивши: ніякої боротьби в повітрі, ніякого опору, доки є ще надія, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вірно радила: «Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!»
Величезні сітчасті крила хутко мелькали над ним. Бабка збільшувала швидкість польоту: мабуть, у неї були якісь свої міркування.
Під Ван Луном все так само пропливали червоний ліс, оранжеві густі зарості, де-не-де прорізані ручаями і невеличкими озерами. Первісна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкішним килимом багатющої рослинності. Тим незвичнішою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку він помітив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинності Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею ділянку лісу. Як могла трапитися тут пожежа? Хіба що від блискавки…
Проте
