Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Ван Лун виразно поглянув на Галю, підморгнув їй:
— Новина, зауважу, дуже інтересна. Хочу подивитися теж, а? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай поки що полежить тут.
— Гаразд, гаразд, — відповіла Галя, готуючи фотоапарат.
Ван Лун рушив до астроплана. А Галя лишилася біля вбитої потвори, зайнята фотографуванням. І в той же час вона чула схвильований голос Сокола, який не кидав доводити Риндіну, хоча академік зовсім нічого й не заперечував, тим більше, що він не чув жодного слова геолога:
— Адже ж це самородок, Миколо Петровичу! І ясно, що це не звичайне золото. Та й який же ще метал міг би мати такий вигляд? Спробуйте, наскільки він важчий від звичайного золота! Воно, наше ультразолото, тут, під цією брилою, як ми й гадали. Я ще вранці остаточно визначив напрямок жил-супутників. Зараз я побіжу до лабораторії, проаналізую, хоча й без того знаю, — сумніву бути не може.
І раптом Галя Рижко стривожено підвела голову. їй здалося, що десь поза скелями, що оточували міжгір’я, знову лунає той самий дивний гул, який вони чули під час першої великої вилазки, першого дня їх знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони пробиралися, прокладаючи собі шлях електроножем. Дивний гул, — ніби низько пролітав літак…
Цей гул долинав з-за скель, він дедалі гучнішав, наче й справді з боку лісу летів великий літак.
Галя не встигла навіть зібратися з думками, як над високими скелями з’явилося щось велике й довге, оточене переливчастим сріблястим сяйвом. У тому сяйві око ледве розрізняло швидкий рух мелькаючих прозорих крил. Дивовижна істота пролетіла понад скелями і повисла майже нерухомо в повітрі над астропланом. Все наповнилося низьким тремтячим гулом, немов над міжгір’ям безнастанно гуділа одна, найтовстіша струна величезного контрабаса. Істота висіла в повітрі над міжпланетним кораблем, вона мала довге кругле тіло, велику голову з величезними виряченими очима — і широкі прозорі сітчасті крила, які з неймовірною швидкістю мелькали над нею, зливаючись в одне сріблясте блимаюче сяйво.
— Бабка! Гігантська бабка! — закричала Галя Рижко.
Із заглушливим дзижчанням бабка рвонулася вбік. Мандрівники завмерли від несподіванки. Довге тіло бабки досягало не менше як п’ять-шість метрів. Міцні сухі її лапи з гострими кігтями були підібгані.
Бабка пролетіла зовсім низько над Галею Рижко, обдавши її поривом вітру від блискучих прозорих крил. Дівчина відсахнулася і схопилася за гвинтівку. Проте бабка вже пролинула над нею. Вона летіла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко прицілилася, але бабка знову рвонулася вбік.
Нарешті Галя вистрілила. Промах!.. Ще постріл, ще! Бабка, не зменшуючи швидкості польоту, зненацька впала наче камінь кудись униз. Її низьке уривчасте дзижчання заглушило всі інші звуки. В Галі завмерло серце.
— Невже влучила? — вона машинально опустила гвинтівку.
Падаючи вниз, бабка випустила свої довгі лапи. Тільки тепер Галя збагнула, що вона падає прямо на Ван Луна, який біг до товаришів.
— Товаришу Ван, бережіться! Вона падає на вас! — закричала на весь голос Галя. Але було вже пізно.
Бабка наче шуліка впала вниз. Вона не була поранена, вона падала не тому, що в неї влучили кулі Галі Рижко. Бабка кинулася вниз на здобич, обравши своєю жертвою самотню постать людини, що бігла міжгір’ям.
Упавши зверху на Ван Луна, бабка схопила його своїми міцними сухими лапами впоперек тулуба, підтягла до себе і блискавично знялася знову в повітря, несучи мандрівника з собою і наповнюючи повітря нестерпним для людського вуха пронизливим переможним дзижчанням.
Галя скинула гвинтівку до плеча. Стріляти? Проте це було неможливо, куля могла влучити у Ван Луна, який висів під тулубом бабки.
— А, проклята! — з безсилою люттю застогнала дівчина, опускаючи гвинтівку.
Широко відкритими очима, застигнувши на місці, люди в міжгір’ї дивилися на небо. Бабка поступово перетворювалася на маленьку чорну крапку. Ще кілька секунд — і вона зникла за скелями над густими червоними заростями. І тільки її могутнє переможне дзижчання лунало ще довго-довго.
Нарешті, затихло і воно.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
який розповідає про вимушений політ Ван Луна в кігтях велетенської бабки, про те, як він врятувався від крилатого хижака, але втратив можливість знайти зворотний шлях до товаришів, і як йому допомогла Галя Рижко.
«Гвинтівка… моя гвинтівка лишилася внизу, в міжгір’ї!»
Це було першим, про що подумав Ван Лун. Так, він упустив гвинтівку від різкого поштовху і не міг пробачити собі цього.
Схоплений міцними жилавими лапами впоперек тулуба, Ван Лун висів під тілом гігантської бабки. Руки й ноги його лишалися вільними, він міг рухати ними, — як міг би робити це чоловік, причеплений за пояс до стелі. Ван Лун помітив, що він мимоволі розмахує руками й ногами, машинально намагаючись зберегти рівновагу. Дурне, навіщо? Адже бабка і без того міцно тримала його і не збиралася випускати.
Як сталося, що він потрапив у таке становище? Як він дозволив бабці схопити себе? Ван Луну доводилося признатися, що він менш за все чекав нападу летючого хижака. Йому думалося тоді, що бабка пролетить над міжгір’ям — і зникне. Потім він почув постріли Галі і вирішив, що дівчина підбила бабку і хижак, поранений, падає вниз.
А вийшло зовсім, зовсім не так!
