Таємничий острів - Жюль Верн

Отож у записці повідомлялося, що врятовані перебувають на тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті південної широти. Аби знайти капітана Гранта і двох його товаришів, не знаючи довготи, треба було обстежити всі континенти й океани вздовж тридцять сьомої паралелі. Англійське адміралтейство відмовилося послати експедицію по капітана Гранта, й Едуард Гленарван вирішив сам вирушити на пошуки.

Він познайомився з Мері й Робертом Грант. Яхту спорядили у далеке плавання, в якому захотіли взяти участь лордова дружина і діти капітана Гранта; і ось «Дункан», вирушивши з Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і поплив до берегів Патагонії, де, за Певними міркуваннями, — спочатку саме так витлумачили записку, — капітан Грант перебував у полоні в туземців.

«Дункан» висадив пасажирів на західному узбережжі Патагонії й відразу ж відплив, аби підібрати їх на східному березі, біля мису Коррієнтес.

Експедиція Гленарвана перетнула всю Патагонію вздовж тридцять сьомої паралелі й, не знайшовши ніяких слідів капітана Гранта, тринадцятого листопада знову сіла в яхту, щоб вести далі пошуки у відкритому морі.

Відвідавши дорогою Амстердам і острови Трістан д’Акунья, що лежать на тій самій паралелі, як я вже сказав, «Дункан» дванадцятого грудня тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року підплив до мису Бернуїллі на австралійському узбережжі.

Едуард Гленарван мав намір перетнути Австралію так само, як перетнув до того Південну Америку, тому експедиція знову висадилася на берег. За кілька миль від місця висадки учасники експедиції наштовхнулися на ферму якогось ірландця, котрий гостинно прийняв мандрівників. Лорд Гленарван розповів ірландцеві, які обставини привели в Австралію його експедицію, і спитав, чи не чув той що-небудь про англійського трищоглового вітрильника, який розбився близько двох років тому десь поблизу західного узбережжя Австралії.

Фермер нічого про те не чув, але, на превелике їхнє здивування, один із його робітників втрутився у розмову й сказав:

— Мілорде, складіть хвалу Господові. Якщо капітан Грант іще живий, то він на австралійській землі.

— Хто ви? — запитав лорд Гленарван.

— Я шотландець, так само, як і ви, сер! — відповів чоловік. — До того ж я один із тих, хто зазнав корабельної катастрофи разом із капітаном Грантом, один із членів екіпажу «Британії».

Того чоловіка звали Айртон. Як свідчили його папери, він служив боцманом на «Британії». Коли «Британія» розбилася об скелі, він доплив до берега і до останньої хвилини був переконаний, що лише сам з усього екіпажу врятувався після корабельної катастрофи.

«Тільки, — додав він, — „Британія“ розбилася не на західному, а на східному узбережжі Австралії, і якщо капітан Грант іще живий і перебуває в полоні у туземців, то його слід шукати по той бік Австралійського материка».

Чоловік той говорив упевнено, очі його були ясні й спокійні. Сумніватися в його словах не було жодних підстав. До того ж за Айртона ручився ірландець, у якого той служив понад рік. Лорд Гленарван повірив незнайомцеві й за його порадою вирішив перетнути Австралію по тридцять сьомій паралелі. Сам лорд Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, француз-географ, капітан Манглс і кілька чоловік з екіпажу «Дункана» увійшли до складу невеличкого загону, а тим часом «Дункан» під командою Тома Аустина, помічника капітана Манглса, мав вирушити до Мельбурна і там чекати розпоряджень Гленарвана.

Експедиція вирушила в дорогу двадцять третього грудня тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року.

Настав час сказати, що той Айртон був зрадником. Він справді служив раніше боцманом на борту «Британії», але, посварившись із капітаном Грантом, намагався підняти команду корабля, на бунт, щоб захопити «Британію»; спроба бунту закінчилася невдачею, а восьмого квітня тисяча вісімсот п’ятдесят другого року капітан Грант висадив його — і цілком справедливо — на західному узбережжі Австралії та й поплив далі.

Але той негідник нічого не знав про морську катастрофу «Британії». Він щойно довідався про неї з розповіді Гленарвана! Після вигнання з команди «Британії» Айртон, під ім’ям Бена Джойса, став ватагом зграї розбійників — колишніх каторжан, котрі втекли з в’язниці, і його нахабна брехня, ніби «Британія» зазнала катастрофи біля східного узбережжя Австралії, умовляння скерувати пошуки саме в цьому напрямку мали тільки одну мету: заманити Гленарвана на суходіл, захопити його яхту «Дункан» і перетворити її на піратське судно в Тихому океані.

Невідомий на хвилину замовк. Голос його тремтів, але він пересилив себе і повів далі:

— Експедиція вирушила в глибину Австралійського материка. Від самого початку її переслідували всякі нещастя, і в цьому не було нічого дивного, бо заздалегідь попереджена зграя Айртона, або Бена Джойса, — як завгодно можете її називати, — день у день ідучи то попереду, то позаду експедиції, весь час переслідувала її.

Тим часом «Дункан» відправили на ремонт до Мельбурна. Айртону треба було переконати лорда Гленарвана дати розпорядження привести яхту з Мельбурна в який-небудь глухий закуток на східному узбережжі Австралії, де було б легко захопити її. Завівши експедицію в непрохідні ліси далеко від узбережжя, де вона зазнавала неймовірних труднощів і нестатків, Айртон переконав Гленарвана написати листа помічникові капітана яхти і взявся доставити того листа, в якому Гленарван велів екіпажеві негайно привести «Дункан» у затоку Туфольда, розміщену на східному узбережжі за кілька днів шляху від стоянки загону. В тій самотній бухті на яхту мала чатувати Айртонова зграя. Тієї хвилини, коли Гленарван мав вручити Айртонові письмовий наказ, зрадника несподівано було виявлено і йому довелося тікати. Але написаний лист віддавав яхту під владу Айртона, і той будь-що намагався захопити її. Айртонові це вдалося, і через два дні він уже був у Мельбурні.

Досі всі його злочинні задуми здійснювалися безперешкодно і Айртон уявив, що так само буде й надалі: він відправить «Дункан» у затоку Туфольда, там його злочинна зграя переб’є екіпаж і захопить судно, а він, Бен Джойс, стане хазяїном у тамтешніх морях… Та Господь не дав здійснитись його злочинним замірам.

Прибувши до Мельбурна, Айртон передав наказ помічникові капітана, Томові Аустину, і той, ознайомившись із його змістом, відразу велів знятися з якоря; та можете уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не в затоку Туфольда на узбережжі Австралії, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував учинити опір, тоді Аустин показав йому листа… І справді, завдяки посланій Провидінням помилці француза-географа, що писав того листа, в ньому місцем призначення було вказано східний берег Нової Зеландії.

Зазнали краху всі плани Айртона. Він хотів підняти на судні бунт. Його замкнули в каюті… Отож він поплив до Нової Зеландії, не знаючи навіть, що сталося з його поплічниками і