Іменем Землі - Сергій Лук'яненко

Центральний штаб Спілки — капітану крейсера «Рубіж».

Терміново. Секретно. Блакитний шифр.

Файл роздруку 23-А.

«По отриманні цього наказу негайно вивести крейсер до дванадцятого планетарного сектору восьмої галактичної зони. 16 березня, 38.09.17 єдиного часу очікується проходження в секторі конвою лотанського десанту. Конвой і охорону знищити.

Іменем Землі.»

Вони розверталися. В космосі немає ваги, але залишається маса, і двісті тисяч тон металу вмить не загальмувати. Вони розверталися, і пальці, удавлені в клавіші форсажу двигунів, уже не могли нічим допомогти. Тиждень тому на далекій планеті Лотан земний агент байдужливо глянув на маршрутну карту конвою. Три дні тому в Центральному штабі захисту Землі антени гравізв’язку прийняли його коротку доповідь. Хтось з офіцерів звірився з комп’ютером і знизав плечима — перехопити встигав лише один крейсер — «Рубіж». Можливо, він навіть порадився з начальником штабу, і той із жалем зітхнув. Але занадто неспільномірні ціни — крейсер, один з сотень, що несуть патрульну службу, і напханий десантниками конвой ворога. І їх кинули до бою — до бою без надії перемогти і без надії вижити…

Вони розвертались. Навряд чи хоча б половина людей в рубці розуміла, що це означає. І взагалі не підозрювали про те, що коїться, сотні астронавтів на бойових постах корабля. В навушниках билися, заважаючи один одному, їхні крики, прохання, доповіді…

— Головний пост, головний…

— Він покидає сектор враження, додайте-но…

— Рубка, у нас пливе захист, до двох рентген на максимумі, чекаємо дозволу на евакуацію…

— Головний пост…

— Та влучте же йому хто-небудь, він у мертвій зоні!

— Чому мовчить правий сектор?!

— Капітан, двигуни на межі, чи можна зняти форсаж?

— Головний пост…

— Правий сектор! Адже він пре на тебе!

Віктор повернувся у кріслі. Руки зісковзнули з пульта, розслабилися вперше після двогодинного бігу по клавіатурі. Він поглянув на першого помічника і здивувався його поставі: спокійній, відпочиваючій, такій недоладній серед скарлючених над пультами командирів… І впіймав його погляд.

Перший помічник також все розумів. Вони розверталися просто під удар лотанського лінкора, розверталися правим бортом, який осліп, оглух і занімів в самому початку бою після могутнього радіаційного удару. Якщо там, серед оплавленої броні і застиглої сірими горбами протипожежної піни і залишилася зброя, нею вже нікому було керувати. І нічого не залишалося, окрім як чекати, чекати тих останніх секунд, коли ворог вийде на дистанцію абсолютного враження, і той невідомий йому лотанський капітан не скаже у мікрофон: «Усім бортовим — залп!»

— Ми ж ліземо під удар! — раптом зойкнув за спиною хтось із штурманської групи. І відразу ж у навушниках запала тиша — неприродна, нереальна… Один за одним люди відривалися від пультів і вдивлялись в екрани, відчуваючи, як пробуджується жах. Там, серед немигаючих, застиглих зірок розгорялася сліпуча точка — ворожій лінкор.

«Він пройде повз нас на відстані п’яти-шести кілометрів. І вдарить з мінімальної дистанції. Елементарний прийом, я зробив би так же само, — думав Віктор. — Вони давно зрозуміли, що наш правій борт небоєздатний, і чекали лише зручного моменту…» На мить йому стало шкода — ні, не себе, і не корабля, і не екіпаж, що йде на смерть — йому стало до нестями шкода свого крихітного шансу на перемогу, котрим вони ледь не скористувались. Вони майже могли перемогти… Віктор заплющив очі і здивувався тому, що тиша досі триває. Йому захотілося, щоб ця тиша залишалася до самого кінця…

Корабель здригнувся, і навушники заревли. Віктор смикнувся у кріслі, стягуючи з голови гнучку дугу, наповнену чужими голосами. Але так і застиг, глядячи на екран, де розвалювалася, розповзалася багровою кулею рисочка ворожого лінкора…

…Він йшов по головному коридору, де вже увімкнули гравітацію, і непотрібні тепер магнітні черевики дзвінко цокали по підлозі. Назустріч зрідка пробігали люди, невиразні у кволому світлі уцілілих ламп, громіздкі і незграбні у бойових скафандрах. Кілька разів Віктора штовхали, одного разу навіть збили з ніг, лайнулись, допомогли встати. Позаду беззвучною тінню йшов перший помічник. Віктор терпів доти, поки він не упхався разом з ним у вузьку кабіну аварійного ліфта.

— Карлос, ваше місце у рубці.

— Як і ваше, капітане.

Коріанець уперше відповів йому так нахабно. Втім, його смагляве обличчя з короткою борідкою залишалося шанобливим, як і раніше.

— Карлос, у відсутності мене, вашого капітана, ви повинні бути у рубці.

— За бойових обставин. Але бій закінчився.

Так, бій закінчився. Вони перемогли.

Вже не озираючись на помічника, Віктор вийшов з ліфта. Тут, на розподільному майданчику правого сектора, принаймні, було світло. Два чи три ремонтні роботи стояли у кутах, задрав до стелі наплічні прожектори. Стеля, ще вранці гладка, зробилася рифленою, а темні диски плафонів звисали з неї на блискучих броньованих кабелях. Біля чорних проваль транспортних коридорів повільно ворушилися черепахоподібні роботи-дезактиватори. Хтось з керуючих ними людей повернувся на звук відчинених дверей, закричав:

— Одягніть шолом, ви що, показились? Тут все «світиться».

Віктор квапливо замкнув шолом — наручний індикатор радіації дійсно наливався червоним. Підійшов до людини, що йому дорекла — це був начальник ремонтників Ольсон.

— Капітане? — схоже, Ольсон трохи зніяковів. — Ремонтна група крейсера виконує завдання з…

— Стривай. Де решта? Чому вас тільки… — Віктор обвів поглядом приміщення, — троє?

— Решта у двигунистів. Реактори мало не пішли врозліт. А тут… тут нема чого ремонтувати, капітане.

Віктор подивився у тремтячу імлу коридорів понад опуклими корпусами роботів. У глибині угадувались невиразні відблиски.

— Звідти хто-небудь вийшов?

— Ні. Там немає живих, капітане.

— Є.

Якщо Ольсон і хотів заперечити, він не встиг цього зробити. Найближчий робот раптом застережливо загудів, кинувся в отвір коридору. З його корпуса висувалися догори и розходилися павиним хвостом різнобарвні напівпрозорі пластини.

— До ліфта!