Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу
Джулiя (невблаганно). Можете йти: нiхто вас не затримує. А я не рушу з мiсця. (Уперто сiдає на канапу).
Чартерiс (гублячи терпiння). О, ходiмте вже! Я не збираюсь розпочинати знов те саме. Навiть моїй терплячостi є межi. Ходiмте!
Джулiя. Кажу вам — не хочу я.
Чартерiс. Тодi — на добранiч. (Рiшуче повертається, до дверей. Одним стрибком вона випереджає його й заступає йому шлях). А я гадав, ви хочете, щоб я пiшов.
Джулiя (на дверях). Ти не покинеш мене тут саму.
Чартерiс. То ходiм зi мною.
Джулiя. Нi, поки ти не поклянешся менi, що зрiкаєшся цiєї жiнки.
Чартерiс. Люба моя, я ладен поклястись у всьому,щоб ви пiшли звiдси й поклали цьому кiнець.
Джулiя (вражена, не ймучи вiри). Ти поклянешся?
Чартерiс. Урочисто. Пропонуйте клятьбу! Я весь час оцi останнi пiвгодини ладен був клясти й клясти.
Джулiя (розпачливо). Ти тiльки смiєшся з мене. Не треба менi клятьби. Я хочу, щоб ти пообiцяв менi — щоб дав своє святе слово чести.
Чартерiс. Звичайно — все, що хочете, з умовою, що ви цю ж мить пiдете звiдси. Даю вам святе слово чести джентльмена, англiйця — кого хочете, що нiколи бiльше не побачусь iз нею, не говоритиму до неї, не думатиму про неї. А тепер — ходiмте.
Джулiя. Але ти серйозно? Ти дотримаєш слова?
Чартерiс (з тонкою посмiшкою). Тепер ви стаєте нерозсудливi. Ходiмте вже без нових дурниць. Принаймнi, я йду. Я не досить сильний, щоб однести вас додому, але я досить сильний, щоб пробитися од вас у цi дверi. Тодi знов скаржитиметесь на моє брутальне насильство. (Робить крок до дверей).
Джулiя (урочисто). Якщо ти зробиш це, то клянусь тобi: я кинусь iз цього вiкна, Леонарде, коли ти виходитимеш.
Чартерiс (на якого це не вплинуло). Це вiкно — в заднiй стiнi будинку. Я вийду з чола отже, ви не зачепите мене. На добранiч. (Наближається до дверей).
Джулiя. Леонарде, невже в тебе нема жалю?
Чартерiс. Аж нiякого. Коли ви скочуєтесь до таких штук, ви мене примушуєте зневажати вас. І як може жiнка, що поводиться як зiпсута дитина i говорить як сентиментальний роман, мати зухвальство мрiяти про те, щоб бути за товариша людинi, що має хоч крихту глузду й характеру. (Вона скрикує i з риданням кидається йому на груди). Ну, ну, не плачте, люба моя Джулiє, бо ви тодi й наполовину не така гарна, як тодi, коли щаслива, а це вже зовсiм доведе мене до розпуки. Ходiмте!
Джулiя (нiжно). Я пiду, коханий, якщо ти хочеш. Поцiлуй мене разочок.
Чартерiс (у розпачi). Це вже занадто. Нi, коли я цероблю, я пропав. Годi, пустiть мене, Джулiє. (Вона притуляється до нього). Пiдете без жодного слова, коли я поцiлую?
Джулiя. Я зроблю все, що хочеш, любий.
Чартерiс. Ну, добре ж, маєте. (Бере її в обiйми й безцеремонно цiлує). А тепер, пригадавши вашу обiцянку, ходiмте.
Джулiя. Це не був любий поцiлунок, коханий. Я хочу один з наших колишнiх, справжнiх поцiлункiв.
Чартерiс (люто). О, iди ти к бiсу! (Рвучко звiльняється од неї, а вона, так наче вiн штовхнув її донизу, патетично падає з придушеним стогоном. Сердито позирнувши на неї, вiн вискакує геть i ляскає дверима. Вона пiдводиться на одну руку, прислухаючись до його крокiв, що вiддаляються. Раптом вони зупиняються. Її обличчя прояснюється з виразом палкого, нетерплячого й хитрого трiумфу. Кроки поспiшно повертаються. Вона знов падає донизу, як ранiше. З’являється Чартерiс, надзвичайно збентежений, вигукуючи). Джулiє, ми пропали! Кетбертсон iде по сходах разом з вашим батьком. (Вона хутко сiдає). Чуєте? Обидва батьки!
Джулiя (сидячи на пiдлозi). Не може бути! Вони ж не знайомi.
Чартерiс (розпачливо). Кажу ж вам, вони йдуть удвох, наче два брати. Що ж його тепер робити?
Джулiя (пiдводячись з його допомогою). Швидше, до лiфта, ми можемо ним спуститись. (Бiжить до столу по капелюшок).
Чартерiс. Нi, вартiвник пiшов, i лiфт замкнений.
Джулiя (з надзвичайною хапливiстю вдягаючи капелюшок). Тодi ходiмте на вищий поверх!
Чартерiс. Вищого поверху нема. Ми на останньому поверсi будинку. Нi, нi, ви мусите вигадати якусь солiдну брехню. Я не спроможний, вигадайте ж ви, Джулiє. Напружте всенький свiй генiй. Я вас пiдтримаю.
Джулiя. Але ж...
Чартерiс. Ш-ш! Ось i вони. Сiдайте й тримайтесьприродно. (Джулiя скидає капелюшка й мантилью, кидає їх на стiл, а сама кидається до рояля i сiдає перед ним).
Джулiя. Ідiть сюди! Спiвайте! (Грає вступ до «Коли iншi вуста». Вiн стає бiля рояля, наче збираючись заспiвати. Входять двоє пiдстаркуватих панiв. Джулiя перестає грати).
Старший з них, полковник Данiєл Крейвен, у поводженнi пiдкреслює дещо грубувату простоту ветерана, i це якнайкраще пасує йому; вiн має гарну струнку постать i вдачу справдi добротливо-iмпульсивну й довiрливу; до того, це людина, що пiсля цiлком бездумно пережитої кар’єри офiцера й свiтської людини лише тепер, пiд впливом несподiваної поведiнки дiтей, починає переживати розбуркання, подiбне до самоосвiти.
Його супутник, пан Джозеф Кетбертсон, батько Ґрейс, зовсiм не має полковникової хлоп’ячости. Це — палкий iдеалiст, якого так часто вражали життєвi факти, що вiн набув звично-обуреного способу поводження, але ця обуренiсть несподiвано перетворюється на ентузiастичнiсть або нiжнiсть, коли вiн починає говорити.
В обох дуже одмiнний вираз обличчя. Полковникове обличчя укрите зморшками пiд впливом негоди, вiку, їжi й пиття й спiльного впливу багатьох дрiбних турбот, але не пiд впливом думок; вiн усе ще свiжий, усе ще прагне втiх i новин. Кетбертсоновi зморшки — наслiдок сидячої лондонської розумової працi, з хронiчною утомою i прагненням одпочинку та емоцiйних збуджень, що вiдновлюють сили, iз зневiреною байдужiстю до пригод i насолод, що цiкавi лише як спосiб одпочити. Його спостережливi очi, що легко спалахують роздратуванням, зачесане назад волосся i серйозна гiднiсть поводження надають йому вигляду поважного й статечного.
Обидва у вихiдному вбраннi. Кетбертсон ще не скинув свого пальта з хутряним комiром.
Кетбертсон (виявляючи гостинне захоплення з того, що застав гостей). Грайте далi, мiс Крейвен. Спiвайте, Чартерiсе. (Проходить за канапою i вiшає на неї пальто, вийнявши з кишенi бiнокля й програму й поклавши їх на роялi. Крейвен тим часом проходить до камiна й стає на килимi).
Чартерiс. Нi, дякую. Мiс Крейвен саме виконала менi одну стару пiсню. З мене цiлком досить. (Знiмає ноти з пюпiтра й одкладає їх набiк, потiм закриває покришку над клавiатурою).
Джулiя (проходячи мiж канапою й пiанiно, щоб привiтатися з Кетбертсоном). Як, ви
