Фауст - Йоганн Вольфганг Гете

class="poem">

Евфоріон

Мрієте ви про мир?

Віриш у мрії — вір!

Бій — нині оклик мій,

Бій, переможний бій!

Хор

Хто прагне воєн

І зневажа спокій,

Той недостоїн

Щастя надій.

Евфоріон

Краю цього сини

Знають огонь війни;

В бій вони сміло йдуть,

Кров свою щиро ллють.

Дух їх не скориться

Зроду ярму;

Хто з гнітом бореться,

Слава тому!

Хор

Знявся вгору — подивіться,

А здається, не малий.

Весь іскриться, ніби криця,

У побідний рветься бій.

Евфоріон

Що там стіни, що там мури —

Сам собою кожен будь!

Кращий захист проти бурі —

Чоловіка мужня грудь.

Хочеш в вільній жить країні —

Зброю звір і в бою вир!

Кожна жінка — героїня,

Кожен хлопчик — богатир.

Хор

Слава поезії,

Вись до небес її!

Хай, мов ясна зоря,

Звідти вона сія!

І з далин луна

Всім нам чутна, гучна

Пісня твоя!

Евфоріон

Ні, вже не лагідна дитина,

Юнак озброєний гряде,

А з ним хоробрая дружина —

Все сильне, вільне, молоде.

Мерщій

Убій!

Той шлях до слави приведе.

Гелена і Фауст

На порозі існування,

Ледь узрівши світло дня,

Десь до горя, до страждання

Ти вже рвешся навмання…

Ти ж нам свій

Чи чужий?

Чи союз наш — маячня?

Евфоріон

Вам чути з моря грім прибою?

Вам чути з поля грізний клич?

То рать на рать іде стіною

На смертну брань, на люту січ.

В бій піти

Й полягти —

Це ж така звичайна річ.

Гелена, Фауст і хор

Бійся заміру страшного!

В бій іти і полягти!

Евфоріон

Ні, дивитись неспромога!

Мушу браттям помогти!

Гелена, Фауст і хор

Там небезпека, жах,

Певний загин!

Евфоріон

Хай! Крил могутній змах!

Вгору! У гін!

Далі! Вперед! Вперед!

В бою пожар!

(Кидається в повітря; одіння якусь хвилю несе його;

голова йому сяє; за ним лягла смуга світла).

Хор

Згубний, безумний лет!

Ікар! Ікар!

Прекрасний юнак падає до ніг батькам; у загиблому ніби впізнають знайому постать, але тілесне миттю щезає, в небо кометою зноситься ореол, долі лишається тільки одіж, ліра і мантія.

Гелена і Фауст

Щастя втеряли ми,

Горе прийшло жахне.

Евфоріон

(голос із глибини)

Мати! У царстві тьми

Не покидай мене!

Пауза.

Хор

(жалібний спів)

Не покинем! Де б не був ти,

Не журися самотою —

Хоч од нас і полинув ти,

Серцем завше ми з тобою.

Ні, талан твій не нещасний,

Геть тужіння жалібні!

Дух великий, спів прекрасний

Мав ти в ясні й хмурі дні.

Родом славний, міццю сильний,

Ти життя земне любив,

Та, бентежний і свавільний,

Рано сам себе згубив.

Мав ти зір очей всезрящих,

Серце — світу навстіжень,

Мав любов жінок найкращих,

Неповторний дар пісень.

Ти ж зірвався в даль сміливо,

Все пустивши на одчай,

Занедбавши бунтівливо

І закони,і звичай.

Мов натхненний духом віщим,

Аж до неба шугонув…

Ти погнався за найвищим,

Та його не осягнув.

Хто ж осягне? Хто зуміє

Темну долю побороть,

Як у злигоднях німіє,

Кров'ю сходячи, народ?

Нумо ж нової співати,

Хто в жалобі там поник?!

Таж земля, всеплідна мати,

Родить співи з віку в вік.

Повна пауза. Музика вривається.

Гелена

(до Фауста)

Немов про мене древнє слово сказано:

З красою щастя довго не вживається.

Життя й кохання ниті розриваються,

І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи.

Востаннє, друже, міцно обнімімося…

Прийми мене, о Персефоно, з отроком!

(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).

Форкіада

(до Фауста)

Держи хоч, що лишилося тобі,

Не випускай одіння! Бо, гляди,

Ще демони розшарпають його

І десь замчать в Аїд. Держи міцніш!

Це не богиня вже, що ти втеряв,

А все ж божественне. Візьми собі

Коштовний дар і вгору підіймись!

Знесе тебе він над усе земне

В ефірну вись, — ширяй там досхочу.

Побачимось пізніше — вже не тут.

Одіння Гелени розпливаються хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.

Форкіада

(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)

Так часом найдеш не шукавши!

Щоправда, полум'я нема вже,

Та нам не жаль таких утрат.

Є чим і так поетів наставляти,

Під'юджувать до розбрату і звад.

Не можу я талантів наділяти —

Даватиму хоч одяг напрокат.

(Сідає на передньому коні під колоною).

Панталіда

Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми

Від чар страшної відьми фессалійської;

Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,

Що різав слух і розум заморочував.

Біжім в Аїд! Туди-бо подалася вже

Сама цариця — випадає й челяді

Вступити вірно й щиро у сліди її.

Вона вже там, край трону Незглибимої.

Хор

Добре царицям, добре їм скрізь,

Навіть в Аїді зверху вони,

З рівними рівні сходяться там

І з Персефоною в дружбі живуть;

Нам же йти в глушінь, у нетрі,

В оболоні асфоделей;

Між сумними тополями

Та посохлими вербами

Невеликі нам радощі —

Кажанами шарудіти

Смутно, безживно, примарно…

Панталіда

Хто імені не має й благородності,

Належить той стихіям — розпливіться в них!

А я піти бажаю за царицею,

Бо вірність може стать безсмертним подвигом.

Іде геть.

Всі разом

Знову прийшли ми до світлого світу,

Хоч не істоти ми —

Чуємо, знаємо,

А до Аїду не вернемо більш.

Вічно живуща природа

Право над нами взяла;

Ми знов, як духи, над нею.

Перша частина хору

В гіллі, в вітті ми розбудим шумний шепіт,

томний трепет,

Од коріння до верхів'я сік погоним живодайний;

І листками, і квітками рясно й красно закосичим

Кучерявії дерева на багатий урожай.

Вспіє овоч — враз зберуться юрби люду, юрми скоту;

Всі хапають, всі ласують, набігають і юртують,

Перед нами, як богами, всі схиляються кругом.

Друга частина хору

Ми огорнем ніжним валом ті дзеркальні стіни скальні,

Колихатимемось любо, приголублюючи їх;

Вчуєм, вловим кожен звук ми — щебет птахів,

шепіт плавнів

Чи страшливий окрик Пана, —