Фауст - Йоганн Вольфганг Гете
Він з'явився знов очам.
Весь розцвічений стрічками, ще й рукава з торочками,
В ручках — ліра злотострунна, — Аполлон малий,
та й годі, —
Він виходить радий, жвавий і стає на скелі-кручі;
Аж нетямлячись од щастя, батько й мати обнялись…
А в малого понад чолом дивне сяйво заясніло —
Чи оздоба то злотиста, а чи генія вінець?
І в його поставі гордій видно віщу силу духа,
Що обійме все прекрасне, зродить музику безсмертну;
Ось почуєте її ви, ось побачите його ви, —
Дивуватимете дивом з тої сили і краси.
Хор
Все це за чудо ти
Маєш, критянко?
Віщих поетових слів
Ти, певне, зроду не чула,
Старожитніх дум Еллади
Та легенд іонійських,
Переказів прадавніх
Про богів та про героїв.
Все бо, що діється
Нашого часу, —
Відгомін тільки сумний
Дивних епох предковічних…
Що твоє оповідання
Проти вигадок красних,
Правдивіших за правду
Про Гермеса, сина Маї.
І вродливим, і дужим був
Хлопець, щойно родившись;
Повили в пелюшки його,
Затягнули сповивачем —
Пустуна б то приборкали
Вже няньки-цокотухи…
Та гарненько поводить тут
Хлопчик ручками-ніжками,
Всім тільцем, ніжним, пружним,
І, дивись, уже випручавсь
Із-під гніту дошкульного,
З пурпурових покровів, —
Мов метелик, що радісно
Виривається з лялечки,
Жваво крильця розкрилює
І у сонячну просторінь
Лине буйно і сміло.
Тож недарма і став з нього
Бог, довічно зичливий
Всім пронозам і злодіям,
Хитрунам і пройдисвітам —
Сам із пуп'янка коїв він
Неабиякі штуки:
В Посейдона тризубця вкрав,
У Арея меча з піхов,
У Гефеста обценьки,
В Аполлона і стріли, й лук;
В Зевса-батька й у того він
Перуна з рук би вихопив,
Та вогню ізлякався;
Із Еротом боровшися,
Підставляв йому ніжку,
А з Кіпрідою бавлячись,
З неї пояса зняв він.
З печери чути чарівно-світлу струнну мелодію.
Всі слухають, глибоко зворушені. Відси аж до відміченої паузи гра йде під музику.
Форкіада
Любі згуки наслухайте,
Киньте вигадки старі!
Всіх богів своїх цурайте —
Інше стало на порі.
Вас ніхто не розуміє,
Нам потрібна дань нова:
Тільки те на серце діє,
Що із серця виплива.
(Іде на скелі).
Хор
Раз тебе, страшна потворо,
Те грання так дійняло,
То з очей не бризне скоро
Сліз блаженних джерело.
Хай померкне сонце ясне —
У душі в нас світло є;
Дасть усе нам серце власне,
Чого світ нам не дає.
Гелена, Фауст і Евфоріон[101] в описаному вище вбранні.
Евфоріон
Чи веду я спів дитинний —
Вам одрада то з одрад,
Чи піду я в танчик звинний —
Ваше серце б'ється влад.
Гелена
Де любов єднає двоє,
Вище людське щастя там;[102]
Де кохання створить троє,
То небесна розкіш нам.
Фауст
Те, що снилось, все здійснилось:
Твій-бо я, а ти моя!
Лиш би все те не змінилось —
Одного бажаю я!
Хор
В любім, лагіднім маляті
Світлі мрії многих літ;
Хай розквітне в благодаті
Тої спілки красний цвіт!
Евфоріон
Дайте побігать,
Дайте погратись,
У високості
Безмежні знятись
Смілим бажанням
Повен я вкрай.
Фауст
Ой стиха, стиха,
Землі держися,
Падіння й лиха
Постережися;
Сину коханий,
Нас не вражай!
Евфоріон
Не хочу долі
Нудьги та скуки!
Пустіте одіж,
Пустіте руки,
Пустіте кудрі —
Все ж це моє!
Гелена
Подумай, чий ти,
Кому належиш!
Що може вийти,
Коли збентежиш
Його блаженство,
Моє й твоє!
Хор
Боюсь, що спілку
Він розіб'є!
Гелена і Фауст
Будь же покірливий,
Сину любимий,
Порив невмірливий
Лагідно стримуй!
Тіш свою вроду
В тиші долин!
Евфоріон
Вам на догоду
Дам собі впин.
(В'ючися поміж хором
і пориваючи його до танцю).
В жвавім народі я
В'юся навкруг;
Гарна мелодія,
Гарний танечний рух!
Гелена
Добре єси вчинив —
Коло красунь повів
В ладний танець!
Фауст
Ні, в тім нема добра —
Якась непевна гра…
Де ж їй кінець?
Евфоріон і хор, танцюючи й співаючи, в'ються-переплітаються в колі.
Хор
Влад підіймаючи
Ручки тендітні,
Кудрями маючи
В грі самоцвітній,
Діл ледь торкаючи
Ніжкою зграбною,
Всюди зринаючи
Постаттю звабною, —
Причарувало нас
Любе дитя
І полонило враз
Наші чуття!
Пауза.
Евфоріон
Найшов я зграю
Прудких газелей
І з ними граю,
Радий-веселий:
Вже я мисливець,
Ви — дичина!
Хор
Біжи тихіше,
Щоб нас піймати,
Ми всі радніші
Тебе обняти…
У нас, красунчику,
Мета одна!
Евфоріон
Ні, пошугаєм
Полем і гаєм!
Я ж бо милую
Здобич легку,
Що взято силою,
Те до смаку!
Гелена і Фауст
Ну й шаленство, ну й свавілля!
Годі ждать од нього впину;
Стогне гай, луна поділля,
Мов роги гудуть гучливі…
Що за гамір! Що за гам!
Хор
(швидко пробігаючи поодинці)
Мимо нас усіх пробіг він,
Гордівливий і глузливий,
Найдикішу ось настиг він
І схопив на заздрість нам.
Евфоріон
(несучи молоде дівчатко)
Я маленьку гордівницю
Приголублю силоміццю,
Вперті губи поцілую,
Пружні груди помилую,
Силу сильного явлю,
Волю вільного вволю!
Дівча
Геть од мене! В цьому тілі
Теж є смілий, вільний дух;
Наші волі рівні в силі,
Ми не зносимо наруг.
Із зухвалого насильця
Насміюся я сама:
Обпалю тобі я крильця,
Загорівшись жартома.
(Займається, здіймаючись угору).
Линь за мною в синь безжурну,
Линь за мною в тінь похмурну,
Линь за тим, чого нема!
Евфоріон
(обтрушуючи рештки полум'я)
Тут гущина лісів,
Хмура тіснота скал;
Рве мене в шир морів
Рвійний юнацький пал.
Буйного вітру квиль,
Буряний рокіт хвиль
Манять мене завжди, —
Хочу туди!
(Стрибає все вище по скелях).
Гелена, Фауст і хор
Він дедалі пнеться ввись!
Ой дитино, бережись!
Евфоріон
Вище, вище підіймуся,
Ширше, ширше подивлюся.
Знаю вже, де це я:
Між островів сія
Пелопса любий край,
Хвиль і вітрів розмай.
Хор
Якщо ці гори й ліс
Тобі немилі —
Глянь, виноград поріс
Всюди по схилі,
Мов у земнім раю,
Віття плоди аж гнуть…
В лагіднім цім краю
Лагідним будь!
