Фауст - Йоганн Вольфганг Гете

Пташечкам білогрудим,

Нашій Лебедівні…

Горе, горе нам!

Все облягла кругом

Темна, густа імла;

Вже й одна одну не вгледимо!

Чи ми йдем, чи не йдем?

Чи по землі,

Чи над землею дріботимо?

Бачиш? То ж Гермес мріє там

Спереду нам… Має злотним жезлом,

Мов завертає нас знову назад

До безвідрадного, похмурого,

Хоч повного невловних постатей,

Та вічнопорожнього Аїда.

Ще темніше раптом стало, мла розвіялась без блиску,

Сірі, бурі, хмурі мури появились перед нами.

Замикають круговиди… Чи це двір такий, чи яма?

Страшно, страшно, любі сестри! Ми в неволі! І ніколи

Ми ще в тяжчій не були!

Внутрішнє замкове подвір'я, оточене багатими фантастичними середньовічними будівлями

Провідниця хору

Поквапне й нерозумне те жіноцтво скрізь!

На всіх вітрах сюди й туди хитається,

Хвилюється і долею й недолею…

Завжди одна із одною в незлагоді,

Перечитесь — і тільки в горі й радощах

Буває, що водно сміється й плачеться.

Мовчіть і ждіть, дивіться: наша владарка

Задумалась, вирішує, що діяти.

Гелена

Та де ж ти ділась, Піфіє, чи як тебе?

Виходь уже з склепінь твердині хмурої!

Як ти пішла до ватага славетного,

Щоб запобігти нам його прихильності, —

Хвала тобі! Веди мене до нього враз!

Спокою вже по всіх тривогах прагну я.

Провідниця хору

Даремно ти, царице, озираєшся;

Вже зникло десь напевне те страховище,

Запало, може, в надра тої темряви,

Що з неї ми так загадково вирнули;

А може, десь блукає лабіринтами

Чудного замку з тисячею пазамків,

Господаря питаючи для зустрічі.

Гляди, вгорі усе заворушилося,

Порталами, ходами, коридорами

Снують туди й сюди меткі прислужники —

Либонь, бучне вітання нам готується.

Хор

Дух угору піднявсь! О, погляньте туди —

Як там чемно ідуть, сповільняючи хід,

Юнаки-двораки все улад та уряд…

На чиє ж то веління, на чий то наказ

Наближає до нас в урочистій тиші

Гроно хистке чарівних молодят?

Залюбується всяк на ту гожу ходу,

І на кучерів май круг ясного чола,

І на лиця рум'яні, як персика плід,

Злегка засіяні ніжним пушком…

Аж кортить укусить, та боюся якось,

Бо бувало й раніш, що укусиш таке —

Попелом візьметься в роті!

Та ось найкращі

Підходять сюди:

Що ж то несуть?

Ступні під трон,

Килим до ніг,

Пишний понад —

тронний намет;

Він вінцем імлистим

Звивсь над головою

Нашої цариці,

Бо вона вже сіла

На оздобний розкішний престол.

Станьмо сюди

Всі попідніжжю —

Слуги її.

Славне, славне, триславне,

Благословенне вітання таке!

Все сказане хором поступово виконується. Після того як слуги та джури довгою вервечкою поспускалися вниз, угорі на сходах з'являється Фауст у лицарських середньовічних пишних шатах і повагом зіходить униз.

Провідниця хору

(уважно роздивляючись на нього)

Коли йому, як іноді трапляється,

Боги усього того не позичили, —

Величності, пристойності, люб'язності, —

А дарували, — скрізь удачу матиме:

В запеклому бою з мужами сильними

І у дрібній війні з жінками гожими.

Він перевершить щонайкращих витязів,

Яких, було, так високо цінили ми.

Ходою неспішною, шанобливою

Надходять князь; звернись до нього,

владарко!

Фауст

(підходить, побіч нього Лінкей у кайданах)

Замість яси, вітання-шанування

І зустрічі врочистої, як личить,

Веду тобі раба в важких кайданах,

Що, занедбавши власний обов'язок,

Мені не дав звершить мою повинність.

Впади до ніг володарці, винись!

Царице! Я поставив був його

Бачучого на вежу височенну,

Щоб він звідтіль уважно і обачно

Землі і неба далей пильнував

І вістував про все, що там побачить, —

Чи хмарою насуне десь отара,

Чи лавою надходить враже військо

Із гір у діл — отару захистим,

На військо вдарим. Нині ж він прошкодивсь:

Ти йдеш — а він про те не сповіщає,

І не змогли ми гідно вшанувать

Достойну гостю. Цю тяжку провину

Він кров'ю б досі вже спокутував,

На горло скараний. Але тепер

В твоїх руках покара і пощада.

Гелена

Ти дарував мені високу власть

Судді й цариці, і хоч я гадаю,

Що ти мене лиш вивірити хочеш,

Звершу судді найперший обов'язок —

Послухать винуватця. Говори!

Баштовий Лінкей[97]

Дай вклониться, подивиться,

Смерть моя, моє життя!

Богом послана цариця —

Лиш тобі мої чуття.

Ждав я рано, що на сході

Вирне світла джерело,

Та неждано в пишній вроді

Сонце з півдня ізійшло.

І в той бік звернувся весь я;

Замість падолів і гір,

Замість далі піднебесся

Лиш його вбачав мій зір.

Я удався винозорим,

Мов у лісі темнім рись,

Та серпанком півпрозорим

Очі раптом понялись.

Ледве мріє щось там тьмяне —

Вежа? Брама? Вал? Стіна?

Мла рідіє, мла мов тане —

Аж богиня вирина!

Сяйво миле полонило

Серце й душу, все єство;

Нещасливця осліпило

Красотою божество.

Я забув, що на сторожі,

Не трубив мій вірний ріг…

Вбий мене — і я без дрожі

Згину в тебе біля ніг.

Гелена

Не випада мені карать за злочин,

Що через мене стався… Скрізь і всюди,

Собі на безголов'я, пориваю

До безуму серця мужів, які

Себе й других ладні згубить за мене.

Боги й напівбоги, герої й демони

За мене бились, шарпались, боролись

І за собою по світах водили…

Первинна вже накоїла я лиха,[98]

Вторинна ж, і третинна, й четвертинна —

Ще більше! Увільни цього бідаху.

Кого знетямив Бог, невинен той.

Лінкей виходить.

Фауст

Володарко! Здивовано я тут

І влучницю, і влученого бачу,

І лучницю, і враженого нею…

Ось стріли знов за стрілами летять

І в мене б'ють, дзижчать навкруг, пернаті,

Пронизуючи наскрізь замок мій.

Що я тепер? Бентежиш ти мені

Знічев'я вірні слуги й кріпкі мури;

Боюсь, що й військо скориться моє

Тобі, непереможно-переможній.

Що ж діяти? Мабуть, себе і все,

Що мав своїм, — тобі віддати мушу…

Дозволь мені до ніг твоїх схилитись

І вільно й щиро визнати тебе

Царицею, єдиною віднині.

Лінкей

(несучи скриню; слуги за ним несуть ще декілька)

Могутня владарко, я знов

На тебе глянути прийшов!

Хай подивлюсь на вроди чар,

Убог, як раб, багат, як цар.

Чим був я перш? Чим став тепер?

Чи я вродивсь, чи я помер?

В очах моїх, немов крізь сон,

Мигоче твій сліпучий трон.

Зі сходу ми юрбою йшли