Фауст - Йоганн Вольфганг Гете
Вшануй мої круті пороги,
Це Пінда славного відроги
Отак далеко простяглись;
По них тікав Помпей колись…
А то — мара, уяви гра —
О півнях щезне та гора;
Таке тут часто постає
І раптом ніби розтає.
Мефістофель
Хвала тобі! Твоє чоло
Дубами густо заросло,
Що й сяйво місяця ясне
Між них пітьми не розжене.
Але яка то світлина
З-за хащів тихо вилина?
І як складається усе —
Та це ж Гомункула несе!
Ти звідки це, малий гультяю?
Гомункул
Та я собі туди-сюди літаю,
Страх хочеться розбить тюрму скляну,
Родиться справді, стати на стану,
Та ще не зважився до краю —
Аж боязко, як подивлюсь;
А це пішов на підслух, признаюсь:
Два мудреці між себе щось говорять
І про природу безнастанно спорять.
Хотів би я все до кінця почуть —
Відома ж їм буття земного суть;
То й я нарешті, може, взнаю,
Що, власне, я вчинити маю.
Мефістофель
Ти дій завжди на власну руч.
Бо де заводиться привиддя,
Там для філософа угіддя.
Він їх натворить ще з десяток,
Щоб показать ума достаток…
Лиш блудячи до правди знайдеш ключ.
Родиться хоч — родись на власну руч.
Гомункул
Чом не чинить, як радять мудрі люди?
Мефістофель
Ну що ж, лети! Побачимо, що буде.
(Розходяться різно).
Анаксагор
(до Фалеса)
То на своєму ти стоїш несхибно;
Яких тобі ще доказів потрібно?
Фалес[82]
Покірна хвиля волі вітерка,
А від скали крутої утіка.
Анаксагор
Вогнем земним гора ця спорядилась.
Фалес
Первінь життя в волозі зародилась.
Гомункул
(між ними)
Ведіть мене, уми ясні,
Кортить родитися й мені.
Анаксагор
Скажи, Фалесе, бачив ти коли,
Щоб води в ніч таку скалу звели?
Фалес
Живу природу ув одвічнім русі
Ні день, ні ніч не замикає в прузі,
Все певним ладом створює вона,
Насилля і в великому не зна.
Анаксагор
А тут не так! Плутона пал огненний
І дух Еола, в вибухах шалений,
Землі старої розпороли кору
Й на рівняві піднесли миттю гору.
Фалес
А що нам далі, зрештою, провадить?
Гора — горою, що кому не вадить.
Це спір такий — аби прогаять час
Та нудить тих, хто вислухає нас.
Анаксагор
Вже на горі кишать тубільці —
Там мірмідонці в кожній щілці,
Дактилі, карлики, мурашки —
Все запопадливі комашки.
(До Гомункула).
Ти до великого не рвавсь,
За склом одлюдником ховавсь.
Коли кохаєшся у владі,
Будь за царя отій громаді.
Гомункул
А як Фалес?
Фалес
Я б не хапавсь;
З малими змалієш навіки,
З великими й малий — великий.
Поглянь! Он хмара журавлів;
На той народ впаде їх гнів —
То й на царя були б у злобі.
Ось, пазуристі, гостродзьобі,
Вони обпали дробину,
Несучи згубу всім жахну.
Того пігмеї й заробили,
Як мирних селезнів побили,
Бо з душогубства вироста
Жорстока, невблаганна мста.
За кров пролиту вірні друзі
Катам одплатять по заслузі;
Не допоможуть їм щити,
Не захистять списи і стріли;
Мурашки трупом гору вкрили,
Дактилі врозтіч — хто куди.
Анаксагор
(по паузі, урочисто)
Донині я уславлював Гадес,[83]
Тепер звернусь угору, до небес…
Ти благісна, ти добрісна,
Трийменна і триобразна,
Діано, Луно, Прозерпіно! —
Врятуй народ мій від загину!
Ти мрійно сяюча і сяйно мріюча,
Надійно знаюча і тайно діюча,
Безодню таємниць ти нам одкрий,
Явись без чар у моці віковій.
(Пауза).
То заклик допоміг?!
Мої слова
Вона вчува —
Природи зрушується біг.
Все ближче й ближче лине он —
Богині круглий сяйний трон,
Кривавим відблиском багриться,
Росте безмірно — страх дивиться!
Спинись, кружало вогнезоре,
Ти знищиш нас, і землю, й море!
То правда, що чаклунський спів
Зухвалих фессалійських дів
Униз звертав твою дорогу
Ділам злочинним на помогу?
От світле коло потьмарилось,
Враз трісло, блисло, заіскрилось…
Який там гул, яке шипіння,
І гримотіння, й вітровіння!
Перед богинею впаду —
Даруйте! Я призвав біду.
(Падає ниць).
Фалес
Що чулося, що бачилось йому?
Що сталося, ніяк я не дійму.
Я все сприймав не так, як він, інакше.
Це ніч якась химерлива, однак же
Наш місяць так, як за старих часів,
Висить спокійно, де й висів.
Гомункул
Поглянь на карликів жилля —
Раніш там не було шпиля.
Я чув — гора аж застогнала,
То скеля з місяця упала
І причавила всіх як стій,
Байдуже їй, чужий чи свій.
А все ж велика творча сила,
Що, низом діючи й верхом,
За ніч одну звести зуміла
Гори скелястої огром.
Фалес
Облиш те все! То лиш фантом!
Хай гине бридь — нам мало горя,
Хоч ти й хотів царем там буть.
Ходім на світле свято моря,
Чудних гостей уже там ждуть.
(Ідуть геть).
Мефістофель
(дряпаючись горою з другого боку)
Знов лізь по тій крутій тропі скалистій
Та спотикайсь об прикорні дубів!
У нас на Гарці дух такий смолистий,
Мов сірка тхне — той запах я злюбив.
А тут така вже сторона мізерна —
Нема нічого схожого ні зёрна…
Чудні ці греки — нічим їм, либонь,
Роз'ятрювать пекельницький огонь.
Дріада
Розумний вельми ти у себе дома,
А тут тобі звичайність невідома.
Чим згадувать весь час про рідний край,
Святим дубам пошану тут воздай.
Мефістофель
Що втратимо, про те завжди гадаєм,
До чого звикнем, те здається раєм.
Але скажи — яка то там трійня
В печері тій, де світло ледве блима?
Дріада
То Форкіади. Познайомся з ними,
Якщо тебе перестрах не спиня.
Мефістофель
А чом би й ні! Та я ж до всього вправний,
Проте дивуюсь, дивлячись на них:
Вони бридкіші, як альравни,
Іще не бачив я таких.
Усі гріхи смертельні навіть,
Коли б їх поруч тут поставить,
Здалися б кращими за них.
Адже страховища подібні
І в нас у пеклі непотрібні,
А тут, у цім краю краси,
їх як античних величають…
Та вже мене вампіри помічають,
Я чую їх шиплячі голоси.
