Глитай, або ж Павук - Марко Кропивницький

О л е н а (зітхнула). І все те минеться, як любий сон, і розмається, як марево восени!

Х р и с т я (з ляком). Що ти говориш, сестричко? Не лякай мене! (Помовчала). Ото увійшла я тихесенько у повітку та й лягла… Що ж ти думаєш, сестричко, не спиться, та й годі! Тілько що заплющу очі, так він і маріє передо мною, так його обличчя і змалюється перед моїми очима! Чую, перші півні проспівали, далі другі, аж і треті; а соловейко десь далеко-далеко так і виляскує, так і виляскує, аж луна йде! Почали вже й гуси на ставку ґерґотати, зашавкотіли утята, ластівочка на бантині тихо-тихо защебетала… Зовсім уже начало на світ благословитись! І через превелику силу заснула я, та так заснула, що ледве-ледве мати розбудили!.. Як збудили, та й питають: «Якого це ти, доню, Максима у сні кликала?» А я як схоплюсь, та з комори, та навтіки… аж біля річки зупинилася; і тілько тоді й опам'ятовалась, як з річки свіжою водицею умилася!.. (Помовчала). Скажи мені, Оленко, чи й ти свого Андрія так любиш?

О л е н а (з великим смутком). Ох, лучче не питай!

Х р и с т я. Як же це, сестричко? Ти плачеш? Та господь з тобою!

О л е н а (показує на серце). Бо тут повно і щастя, повно й сліз!

Х р и с т я. Не розумію я тебе! Ох, як же я забалакалася з тобою, прощай, сестричко! (Пішла).

О л е н а (одна). Щаслива ти, доки серцем ще живеш, доки на думці чорні брови милого та карії очі; тепер тобі тілько й гадки, щоб побачити милого, почути його любую розмову, пригорнутись до його серця!.. А й ні гадочки ж тобі об тім, що згодом станеться, що спіткає опісля? І я ж така була щаслива! А й чи давно то було, а вже той рай заростає терном колючим; минулося безпечне та світле щастя, мов пташечкою пролинуло, мов вихром пронеслося… Тілько іноді замиготить перед очима веселая гадка про те щастя й піддурює хворе серце, а через хвилину знов у душу заповзає смутна думка і заквітчує її отрутою-зіллям! Знов невсипуче щоденне бідування з'ятриться у душі незгоєною болячкою і придаве її, мовби скибою важкою. Тяжко жити у світі з щирим коханням! Нащо бідній людині у грудях чуле серце? Легше б було жити без почуття і бідкатись з холодним серцем!.. (Задумалась).

Виходять Б и ч о к  і  С т е х а.

С т е х а (вже під чаркою). Воно правда, добродію, що краще, як хата добре вкрита, а свита гарно… Ну, та вже коли хвортуна плаче…

Б и ч о к (побачив Олену). Здоровенька була, Олено Юхимівно! (Сміється). Загордувала, що вже й не вітаєшся зо мною!

О л е н а. Чому ж не привітатись? (Уклоняється). Та й чим би то я мала гордувати? Мамо, йдіть мерщій додому, бо там вже й до скрині добираються.

С т е х а. А дулі їм з маком! Осьдечки гроші. (Показує бумажні гроші). І теличка-первісточка буде у хлівці, і одежинка у скриньці! Зась їм та дуля з маком!.. Ох, дитино моя люба, дитино моя паняночко, краще б мені було бачити тебе за нелюбом у розкошах та у добрі, ніж за милим, та в нужді! Прощайте, Йосип Степанович! Пошли вам господь щастя й віку, і куди тілько думка ваша сягне, щоб усе так сталося, як забажається. (Пішла).

Б и ч о к  і  О л е н а.

Б и ч о к. Але ж ти ще краща стала, як дівкою була!

О л е н а. То нехай воно при мені й зостанеться.

Б и ч о к. Чого ж ти так скоса на мене поглядаєш, ніби ягнятко на вовка?.. (Усміхається). Хіба у мене такий страшний погляд?

О л е н а. Ні, погляд у вас лисичий, та вовча думка!

Б и ч о к. Ай-ай-ай! А рученята які стали чорнії.

О л е н а. Он у вас і білі руки, а душа…

Б и ч о к. Живе тобою, тобою дише!..

О л е н а. Чи вам же пристало балакати про кохання? Від вас вже землею смердить!

Б и ч о к (сміється). Не сердься, моя квіточко! (Хоче її обняти). Золото — не молодиця!

О л е н а. Ну-ну, рукам волі не давайте! Ач які! Перед людьми вдаєте з себе святого та божого, а наодинці — бісові рідня?

Б и ч о к. Нащо ж господь і дає красу, як не на те, щоб на неї задивлялися?

О л е н а. Та хоч би й так, то не вам вже про кохання казати!