Глитай, або ж Павук - Марко Кропивницький

З б о р щ и к (зітхає). Усі ми бідкаємося!.. Ну що ж, мабуть, прийдеться описувати та цінувати?

С т е х а. Кажу ж: цінуйте, продавайте, що хочте робіть! Скілько вас вже я не благала, скілько не молила…

З б о р щ и к. А, та й чудна ж ти людина! Розумієш — началство! Кажу тобі, що не моя сила, не можу… Як там кажуть: «Не поможе, милий боже, і воскова свічка!» Коли началство звелить, наказано — і сповняй, хоч здурій або сказись, а сповняй!.. (Встав). Ну, прощавай, стара!.. Завтра опишемо та й поцінуємо!.. (Пішов).

С т е х а. Дорізували б вже сьогодні, нащо відкладать?

Ті ж, без  зборщика.

О л е н а. Мамо, що ж це з нами буде?

С т е х а, Думай вже ти, доню, а мені вже лихо зовсім памороки забило! Як казали люди, то так, мабуть, і є: що покинув нас Андрій на віки вічні!..

О л е н а. Страшно, мамо, страшно!

С т е х а. Одна тепер надія на Йосипа Степановича!

О л е н а. Ох, не кажіть мені про нього, не нагадуйте!

С т е х а. Сперечайся, сперечайся, доки під тином не опинишся!

О л е н а. І це мати, мати рідна таку раду подає.

С т е х а. Краще сором, ніж голодна смерть!..

О л е н а (сама з собою). Завтра виженуть з хати!.. Куди ж підемо, на вигін, попід тини?.. Де ж ти, Андрію, де ж ти, порадо моя?

С т е х а. Байдуже йому за нас!

О л е н а (ламав руки). Пекельна ваша мова!.. Отруїть краще мене, ніж я маю зламати закон!..

С т е х а. Тебе струїть, а самій куди подітись з трьома діточками малими? Чи всіх повбивати, а потім з кручі униз головою?!

О л е н а. Не знаю, нічого не знаю, нічого не урозумію!.. Спитала б я у серця, коли ж воно мовчить, давно його не чую, немов воно завмерло! Одна надія ще тілько живе!.. Мамо, не сумуйте, Андрій вже недалеко! Ось-ось незабаром він прийде!.. Сьогодні п и с а р приїхав з города, може, лист привіз від Андрія!.. Побіжу я та спитаю!.. Серце моє завмершеє, що ти мені звіщуєш: чи горе, чи радість? (Вибігла з хати).

С т е х а (сама). Щодня у нього щось таке неподобне твориться!.. Бідна, бідна дитино моя!.. Зсушила тебе журба, зв'ялила недоленька!.. (Ламає руки). Чи ми в чім кого укривдили, чи прогнівили, що з'явилася така напасть, котра примушує нас до наглої смерті?.. Чи вже ж і досі караюсь я за те, що послухала колись нерозумного дівочого серця і пішла на гріх; за те, що колись покохала нерівню і, забувши сором і тебе, боже милосердний, мало не занапастила свою душу? Карай, карай мене, мій нещасний талану! Мало, ще мало я покарана! (Ридаючи, пада на стіл).

Входить Б и ч о к.

Б и ч о к. Чого ти, стара, щодня голосиш?

С т е х а. Хто чим багатий, з тим і цяцькається…

Б и ч о к. Чув я, що хату твою хочуть цінувати?.. Шкода, шкода! Бач, дочка твоя не веліла мені і на поріг показуватись, а я таки прийшов: не можу я бачити людину у нужді, у горі і щоб не дати допомоги або ради розумної…. А де ж дочка твоя?

С т е х а. Побігла десь, як навісна. (Зітхнула). Я вже й думки не приберу, що з моєю Оленою подіялося? Спершу, було, і поплаче, і посумує, а потім і схаменеться, і повеселіша… Перш було: схопиться уночі, упаде перед образом навколішки і почне молитись, та й молиться якось не по-людськи, не молитвами, а по-своєму, щось таке говоре, що й не розбереш… Я озвусь до неї, то вона й замовкне! А оце вже місяців зо два, то, либонь, і про бога забула! А оці дев'ять день мов несамовита; і не пізнаю я її, неначе то не моя дитина!..

Б и ч о к. Погано, погано! Вже коли про бога почала забувати, то це вже зовсім погано!

С т е х а. Таки ж подумайте, за цілісінький рік ані вісточки від Андрія, як не забути про все?

Б и ч о к. Можна, можна забути про все, тілько не про бога! От я раз поз раз пам'ятаю бога, через те й серце у мене таке приязне до людського клопоту… Хіба вже й присісти?

С т е х а. Сідайте, добродію!

Б и ч о к. Сяду, государине моя! Ох, гріхи, гріхи наші тяжкії: як вже не оберігаєшся, як не обминаєш його, а не обминеш, бо увесь мир на