Пігмаліон - Бернард Шоу
Коли Фреді навідав Ерлскорт (що він робив лише за крайніх обставин, якщо уникнути візиту було неможливо), з трагічною новиною про те, що вони з Елізою мають намір заплямувати честь родового герба й відкрити квіткову крамницю, він побачив, що його випередили. Мати ще не відійшла від шоку: Клара також вирішила податися в торгівлю — продавати антикварні меблі на Довер-стріт. Крамниця належала її новій подрузі, так само шанувальниці Велса. Цим місцем Клара не в останню чергу завдячувала своїм давнім пробивним здібностям. Вона твердо вбила в голову будь-що побачити Велса — і таки домоглася свого. На одному з прийомів їй поталанило більше, ніж на те заслуговував її авантюрний задум. Пан Велс цілком виправдав Кларині сподівання. Час обійшовся з ним поблажливо, а нескінченне розмаїття його вдачі за півгодини ще нікому не встигало надокучити. Щуплий, охайний, з невеличкими ніжками й долонями, він справляв приємне враження. Багатий гострий розум, непідробна простота… Його тонка спостережливість свідчила про здатність сприймати й відчувати всім організмом — від волосин на маківці до кінчиків пальців на ногах. Перед ним було важко встояти. Кілька тижнів потому Клара тільки й марила Велсом. Так сталося, що вона опинилася у згаданій меблевій лавці. Там вона вкотре поділилася своїми враженнями від зустрічі. А власниця крамниці, так само як і Клара, над усе в світі хотіла познайомитися з паном Велсом і неодмінно продати йому щось гарне. Тому вона й запропонувала Кларі місце продавщиці, розраховуючи таким чином через Клару здійснити свою заповітну мрію.
Отже, Елізі знову пощастило — відкриття квіткової крамниці пройшло безболісно. Тепер вона торгує в галереї вокзалу, неподалік музею Вікторії та Елберта, і якщо ви живете неподалік, то можете будь-коли завітати й купити в Елізи бутоньєрку.
І ось тепер лишається останній шанс для романтичного фіналу цієї історії. Хіба не хотілося б вам почути, що Елізин магазин процвітав завдяки її чарівності й діловому досвіду, набутому ще на базарі? Та, на жаль, від правди не сховаєшся: довгий час магазин не давав жодних прибутків саме тому, що ні Еліза, ні Фреді не вміли вести справи. На щастя, Елізі не треба було починати все з нуля, бо назви та вартість простіших і дешевших квітів вона пам’ятала. Радість її не знала меж, коли з’ясувалося, що Фреді, як і всі юнаки, що навчались у нікчемних дешевих — хоча й претензійних — школах, трохи знав латину. Зовсім трішки, але цього вистачало, щоб освоїти ботанічну номенклатуру і стати в Елізиних очах і Порсоном,[29] і Бентлі.[30] На жаль, цим його знання і обмежувались. А Еліза, хоч і вміла рахувати приблизно до вісімнадцяти шилінгів і свого часу набула деякого знайомства з мовою Мілтона, все ж не могла виписати рахунку, добряче не скомпрометувавши своєї крамниці. Вміння Фреді сказати латиною, що Бальб спорудив мур, а Галлія поділяється на три частини, ще не означало, що він мав бодай найменше уявлення про бухгалтерський облік і взагалі діловодство. Отож Пікеринґу довелося самому пояснювати йому, що воно таке — чекова книжка й банківський рахунок. Слід відразу сказати, що наша парочка не так уже й легко піддавалася навчанню. Фреді підтримував Елізу в її впертому небажанні найняти бухгалтера, який би знався на продажу квітів. «Та це ж додаткові витрати, — протестували вони в один голос, — а ми й так ледве кінці з кінцями зводимо!» Але полковник, що якраз тим і займався, що зводив для них кінці з кінцями, делікатно наполіг на своєму. Елізі й самій давно вже було незручно просити в Пікеринґа гроші. До того ж їй добряче допікав Гіґінс своїми безцеремонними кпинами: для нього образ заможного Фреді був мішенню для нескінченних жартів. Тому Еліза принишкла й нарешті усвідомила, що торгівлі, як і фонетики, треба навчатися.
Не стану багато розповідати про жалюгідне видовище, коли наші двоє почали щовечора відвідувати курси стенографії та політехнічні класи, опановувати бухгалтерію та машинопис разом з іншими клерками-початківцями. До згаданої освіти додалися заняття в Лондонській економічній школі. Фреді з Елізою звернулися до директора цього закладу з наївним проханням порекомендувати їм курс, який мав би відношення до квітів. Дотепний директор ознайомив їх із методом одного пана із діккенсівського нарису про китайську метафізику: той спочатку читав статтю про Китай, потім статтю про метафізику, а потім поєднував отриману інформацію. Директор запропонував нашій парочці поєднати Лондонську економічну школу з ботанічним садом. Еліза, якій підхід діккенсівського героя видався цілком слушним (бо так воно й було) і ні трохи не смішним (а це вже свідчило про її неосвіченість), сприйняла пораду дуже серйозно.
Одного з найбільших принижень Еліза зазнала, коли звернулася до Гіґінса з проханням навчити її каліграфії. Одразу після мілтонівської поезії, другою натхненною одержимістю в Гіґінса була каліграфія, і сам він писав прекрасним почерком. Еліза попросила навчити її писати так само. На це Гіґінс заявив, що вона незугарна вивести й однієї літери, гідної стояти поруч навіть із мілтонівською крапкою. Однак Еліза не відступала, аж поки Гіґінс знову, з властивим йому запалом, не взявся її навчати, а його навчання, як завжди, складалося з шаленого натиску, останніх решток стоїчного терпіння та вибухів елоквенцій про велич, красу, шляхетність і сакраментальне призначення людського почерку. В результаті Еліза набула зовсім не ділової манери писати. Це значно збільшило її особисті принади, і вона почала витрачати на папір утричі більше, ніж будь-хто, оскільки аркуші певного ґатунку й формату стали для неї життєвою необхідністю. Вона навіть
