Носороги - Ежен Іонеско

Беранже (підстрибуючи). Хто там?

Дудар. Я прийшов вас провідати, Беранже, я прийшов вас провідати.

Беранже. Хто це?

Дудар. Це я, це я.

Беранже. Хто це я?

Дудар. Я, Дудар.

Беранже. А, це ви, заходьте.

Дудар. Я вам не заважатиму? (Намагається відчинити). Двері замкнені.

Беранже. Хвилиночку! А! Так, так. (Іде й відчиняє).

Дудар заходить.

Дудар. Добридень, Беранже.

Беранже. Добридень, Дударе, котра там година?

Дудар. Так, значить, увесь час удома, замкнулися, та й годі. Любий мій, вам уже краще?

Беранже. Перепрошую, але я не впізнав вашого голосу. (Йде і відчиняє вікно). Так, так, сподіваюсь, уже трохи краще.

Дудар. Мій голос не змінився. А я ваш голос зразу впізнав.

Беранже. Перепрошую, мені здалося… але справді, ваш голос таки той самий. А мій голос теж не змінився, ге?

Дудар. Чого б це він мав мінятися?

Беранже. А він не став трохи… трохи хрипким?

Дудар. Ні, я зовсім цього не відчуваю.

Беранже. Ну й добре. Ви переконали мене.

Дудар. Та що з вами?

Беранже. Я не знаю, цього ніколи не знаєш. А що голос може змінитися — таке, на жаль, буває!

Дудар. Ви теж застудилися?

Беранже. Сподіваюсь, усе-таки ні. Та сідайте, Дударе, розташовуйтесь, он фотель.

Дудар (сідаючи у фотель). А вам і досі погано? І голова ввесь час болить? (Показує на пов’язку Беранже).

Беранже. Так, весь час болить голова. Але в мене немає гулі, я ніде не вдарився!.. Так? (Піднімає пов’язку, показує свого лоба Дудареві).

Дудар. Ні, гулі у вас немає. Я не бачу її.

Беранже. Сподіваюсь, що її й не буде ніколи. Ніколи.

Дудар. Якщо ви ніде не вдарились, то звідки вона візьметься?

Беранже. Якщо справді не хочеш ударитись, то й не вдаришся!

Дудар. Ясна річ. Просто треба бути уважним. Усе-таки що з вами? Ви знервовані, збуджені. Це, мабуть, від вашої мігрені. Не рухайтесь, і вам буде легше.

Беранже. Мігрені? Не кажіть мені про мігрень! Не згадуйте про неї.

Дудар. Воно зрозуміло, що після таких переживань у вас з’явилася мігрень.

Беранже. Я ледве оклигав!

Дудар. Тоді нема чого й дивуватись, що у вас голова болить.

Беранже (підбігаючи до дзеркала, піднімаючи пов’язку). Ні, нічого. Воно, знаєте, саме отак може й починатись.

Дудар. Що може починатись?

Беранже.... Я боюся переродитись.

Дудар. Та заспокойтеся, сядьте. Якщо бігатимете по кімнаті з кутка в куток, це ще більше розхвилює.

Беранже. Так, ваша правда, треба заспокоїтись. (Сідає). Знаєте, я не можу отямитись.

Дудар. Це через Жана, я знаю.

Беранже. Так. І через Жана, звичайно, і через інших теж.

Дудар. Я розумію, ви були вражені вкрай.

Беранже. Самі подумайте, а ви б не були?

Дудар. Зрештою, хай там як, але не слід так перейматися, це зовсім не причина, щоб…

Беранже. Хотів би вас там побачити. Він був моїм найкращим другом. І оце переродження на моїх очах, його лють!

Дудар. Погоджуюся, зрозуміло, що ви були в розпачі. Не думайте про це.

Беранже. Як я можу не думати? Такий людяний хлопець, великий оборонець гуманізму! Хто б повірив! Він, саме він! Ми познайомились… ми завжди були знайомі. В мене ніколи б і думки не виникло, що він отак переродиться. Я за нього був певен більш ніж за себе!.. І щоб це в мене на очах!

Дудар. Мабуть, він же ненавмисне робив!

Беранже. Справді, дуже скидалося на таке. Якби ви бачили його стан… Його вигляд…

Дудар. Це тому, що ви припадком зайшли до нього. Якби був хтось інший, усе б відбулося так само.

Беранже. Переді мною, зваживши на колишню нашу близькість, він міг би стриматись.

Дудар. Ви себе маєте центром усесвіту, гадаєте, що всі події зачіпають особисто й вас. Ви ж не всесвітня мішень!

Беранже. Може, воно й так. Я спробую викласти свої міркування. Хоч уже й саме явище тривожить. А мене воно, правду кажучи, приголомшило. Як пояснити його?

Дудар. Поки я ще не знайшов задовільного пояснення. Я констатую факти, реєструю їх. Це існує, отже, мусить якось і пояснюватись. Кат його зна, що це — вигадка природи, якась чудасія, химера чи гра?

Беранже. Жан був надто гордий. А в мене нема амбіцій. Мене задовольняє мій теперішній стан.

Дудар. Може, він полюбляв чисте повітря, природу, простір… Може, в нього була потреба розслабитись. Я це кажу не на те, щоб виправдати його…

Беранже. Я вас розумію або принаймні намагаюсь зрозуміти. Та навіть якщо мене звинуватять у відсутності спортивного духу і в тому, що я дрібний буржуа, зашкарублий у своєму тісному світові, я поглядів не зміню.

Дудар. Авжеж, ми залишимося собою. Тоді чому ви непокоїтесь через кілька випадків носорогіту? Це, мабуть, теж хвороба.

Беранже. Саме так, і я боюсь ухопити заразу.

Дудар. Ох! Та не думайте про це. Ви й справді всьому надаєте забагато значення. Те, що сталось із Жаном, аж ніяк не симптом, ні про що не свідчить, ви й самі казали, що Жан гордовитий. Даруйте за лихі слова про вашого друга, та, на мій погляд, це був шаленець, якийсь дикун, дивак, — навіть нема за що вважати його оригіналом. Оце й було вирішальним.

Беранже. Тоді все прояснюється. Бачите, ви не могли пояснити явище. А от зараз таки дали мені цілком імовірне пояснення. Так, щоб отак перетворитись, напевне треба бути в критичному стані, в якомусь шаленстві… Хоч у нього були аргументи, здається, він обміркував питання, обґрунтував своє рішення… Але Беф, невже й Беф теж був шаленцем?.. А решта, всі інші?..

Дудар. Залишається гіпотеза про пошесть. Щось ніби грип. А ми вже бачили пошесті.

Беранже. Жодна з них не скидалась на нинішню. А що, як її занесли з колоній?

Дудар. Хай там як, але хибно вважати, що Беф і решта зробили те, що зробили, або стали тим, ким стали, аби лиш дошкулити вам. Хіба вони вже настільки лихі?

Беранже. Справді, те, що ви кажете, розумне, ваші слова переконують… або, може, навпаки, все це куди серйозніше.

Чути, як під вікном у глибині бігають носороги.

Ось, чуєте? (Підбігає до вікна).

Дудар. Та дайте їм спокій!

Беранже зачиняє вікно.

Чим вони вам заважають? Вони й справді переслідують вас. Це погано. Ви нервово виснажуєтеся. Зрозуміло, у вас був шок! Але не шукайте ще на свою голову. Зараз намагайтеся просто одужати.

Беранже. Хотілося б знати, чи я добре імунізований.