«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
— Думав я й про таке, — сумно мовив Шнадельський, — та що з того. Нема щастя.
Він важко зітхнув, і його щоки засвербіли від надто живого спомину неприємної стрічі з п’яним парубком у коршмі.
— Нема щастя! — з філософічним спокоєм торочив Шварц. — Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тій дорозі, не на тім місці, де воно є, де воно, може, чекає на тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласкав, що се за спекуляція: видавати себе за хлопського адвоката? Багато на тім заробиш? І надовго того вистарчить?
— Се не така зла спекуляція, як тобі здається, — розсудливо мовив Шнадельський. — Треба тілько підхопити і піддати їм відповідну справу. От що! Я з моєю великою бранкою міг би був порости в пір’я, якби не сей проклятий адвокат перешкодив.
— «Міг би був порости в пір’я!» — з презирством мовив Шварц. — Ну, скажи, кілько би ти міг був заробити?
— До нового року я був би мав зо дві тисячі.
— Дві тисячі! Ну, хіба се гроші? І з такою нікчемною сумою був би ти мусив дралювати за море на те тільки, щоб за місяць, за два там стати яким-небудь кельнером або пастухом чужого стада. Ні, спасибі за ласку! Я би на таке не пішов.
— Думав я й про інше, та також якось не витанцьовується. Думав через маршалка дістати місце при повітовій касі, а там як-небудь добратися до неї…
— Ха-ха-ха! — зареготався на все горло Шварц. — Ну, брате, таким наївним я не був би вважав тебе.
— Наївним! Як то?
— Через маршалка до каси! Та хіба ти не знаєш, що якби в касі було що-небудь, то сам маршалок перший загріб би з неї все до шеляга!
— Маршалок?
— Ну, розуміється, він легально, на векслі, на довжні скрипти, на застав своїх дібр. Але піди ти, попасися в касі, коли в ній замість грошей такі папери накопичені!
— Хіба маршалок такий задовжений?
— По самі вуха. Оцього б ти запитав! — І Шварц показав кивком голови в напрямі Ваґманових вікон.
— Ваґмана? Хіба він зичить маршалкові гроші?
— Е, ще гірше. Має його векслі.
— Як то має?
— Поскупував у всіх жидів.
— Пощо?
— Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогодні голову скручу. О, крутиться пан маршалок у його пазурах. Ледве випросив мораторій[244] до Великодня. Адже й цілу справу з реформою кас повітових на те тілько заварив, щоб грішми з хлопської каси викупити у Ваґмана свої векслі.
— Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! — скрикував раз по раз Шнадельський. — Ну, так, значить, мені нема що на се й зуби острити.
— Розуміється, що ні! — потвердив Шварц.
— Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, — додав Шнадельський.
— Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, — завважив Шварц.
— Чому так думаєш?
— Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього… І пан маршалок міг би з нього скористати більше, ніж зі своєї касової реформи.
— Ну, ну, ну! Сип сюди!
— Адже нам коли де можна попастися, то тілько у сього каштана, — мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.
— Думаєш про Ваґмана?
— Так.
— А маршалок…
— Адже якби нині хтось викрав у Ваґмана всі його векслі і вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?
— Нове народження на світ, — поважно мовив Шнадельський, а по хвилі додав: — Бодай на п’ять літ, поки б не заліз у нові довги.
— Ха-ха-ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли би хтось — ну, візьмім, ти сам — легесенько піддав йому таку думку, то він ухопився б за неї руками й ногами.
— Не розумію тебе, — мовив Шнадельський. — Що ж він, пішов би красти до Ваґмана, чи що?
— Ну, що ти? Не про те річ. Сього не потрібно. Адже ж він може дотичним людцям допомогти й іншими способами.
— Якими?
— Дивний ти чоловік, Шнадельський. Ще й питаєш. Так, як би ніколи не був у суді і не знав, як в таких разах робляться слідства. Адже ж розумієш тепер! Жид преці не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слідство, поліція, жандармерія, телеграми на всі боки… Якби се все у нас трактовано насерйо, то нам навіть з грішми в жмені тяжко б було чкурнути за море. Але коли маршалок тут і там конфіденціально шепне слово — зовсім загально, не компромітуючи себе — quіa judaeus,[245] знаєш, — то все може робитися так, що нам і волос з голови не злетить.
Шнадельський слухав уважно, але всі ті комбінації не дуже розігріли його.
— Виджу, що ти уложив собі план, — мовив він до Шварца.
— Так. Я присвятив йому немало часу і заходів.
— Тут треба числитися з різними можливостями. Чи думаєш, що вхід до Ваґманового дому вночі такий легкий?
— Не дуже, се певно. Але я маю надію видибати відповідну хвилю при помочі оцього божевільного Барана. Знаєш, у нього така голова, що як натиснути на нього, то скаже все, що знає, і зробить усе, що йому велиш.
— Непевна дорога.
— Ніщо нас не гонить. Будемо ждати доброї нагоди.
— Ну, нехай і так. А друга річ. У сього вовка в гнізді, певно, не все є готові гроші. Ну що, як ми прийдемо і застанемо, може, купу векслів та довжних записів? Що нам із сього за пожиток?
— Не бійся. Готівка у нього є тепер завсігди. Не знаю, як велика, але є. Зрештою, можна ще понюшкувати між жидівськими факторами.
— Гм. І ти думаєш, що з сеї муки може бути хліб? — задумчиво питав Шнадельський.
— Я сам уже хотів пуститися на сю експедицію, але потім розміркував, що вдвійку ліпше. Коли ти готов зо мною до спілки, то думаю, що справа може повестися.
— Що ж, зробити-не-зробити, а подумати, підготовити ґрунт не завадить. Ану ж трафиться справді добра нагода…
— Ліпшої можливості я й не можу добачити. І при тім, знаєш, сама думка — зробити пакість сьому собаці — наповняє
