«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
А Баран тим часом біг не спочиваючи. Тепер він не тарабанив раз у раз, мовчки пробігав тісними вуличками, де-де перескакував через плоти і пробігав огородами з одної вулиці в другу і тільки на роздоріжжях, у глухих і темних заулках, де було зовсім пусто, він зупинявся і розсипав голосний туркіт свойого імпровізованого тарабана. Сей туркіт був немов знаком алярму[241] для юрби його нагінців. З поблизьких вуличок і з дальших площ лунали їх окрики, тріщали плоти, чалапали важкі кроки і з скаженим завзяттям розлягалися крики:
— Тримай! Лапай!
Ся дика, безтямна погоня тривала вже майже годину. Баран з десять разів змилював сліди, відскакував набік, пропускав своїх нагінців поуз себе, зміняв напрям своєї втеки. Він бігав по вулицях без плану, тільки кермуючись криками та стуками, що лунали то поза ним, то з лівої руки, то з правої. Він оббіг уже значну часть міста, всюди сіючи забобонний переполох, тривогу та неспокій. Увесь спотілий, задиханий і перетомлений, він ледве дихав, у його висках кров стукала мов молотами, перед очима крутилися криваві колеса, за горло душило щось, і якась страшенна тривога здавлювала серце. Він тікав тепер щосили, немов сповнивши якийсь страшенний злочин, бажав сховатися десь, бажав бути дома. Та ось перед ним скінчилася вузька вуличка, і з її гирла він вискочив на широку площу. Якраз в тій хвилі виглянув місяць із хмари і показав його очам контури високого будинку з кінчастими вежами і золотими хрестами. Се був костел. І в Барановій душі мигнула думка, що він мусить, мусить оббігти сей костел, барабанячи щосили, мусить се зробити, хоч би мала земля під ним запастися. І він ухопив праники в руки і задріботів ними по балії з останнім напруженням усіх своїх сил.
— Лапай! Тримай! — ревла погоня, кількома вуличками надбігаючи до площі, серед якої стояв костел, окружений невеличким сквером. Але Баран уже не слухав тих криків, він біг, тарабанячи, довкола костела в напрямі великих входових дверей.
— Ось він! Онде він! Онде! — кричали нагінці з різних боків, побачивши його. Площа заповнилася задиханими людьми, обсипаними снігом, уоруженими хто в елегантні ліски, хто в кілля, виломане з плота. Чути було їх важке сапання; дехто хрипів, дехто душився кашлем; многі придержували в бігу капелюхи на головах.
Нараз гуркіт Баранового тарабана затих. Його темна фігура, що була так добре видна для всіх, щезла, мов у землю провалилася. Погоня замовкла, заперла дух у собі, тільки стук соток кроків потрясав землею. Добігли.
— Де він? Що з ним? — гомоніли задні, напираючи на передніх, що зупинилися мов остовпілі. Перед ними на снігу лежав Баран, відкинувши набік праники і балію, кидаючись і б’ючися по снігу в епілептичних корчах. Місяць обливав блідим світлом його посиніле лице. Його горло харчало глухо, уста точили піну, змішану з кров’ю.
Нагінці стояли довгу хвилю німо. Дехто хрестився, інші відвертали очі, не можучи знести страшного виду. Вкінці комісар велів кільком сторожам узяти його і занести до поблизького шинку, щоб не замерз на снігу, поки очуняє, а юрба, так несподівано старабанена докупи, звільна, в якімсь пригнобленні і засоромленні почала розходитися.
XLV
Майже останні з тої купи відійшли Шварц і Шнадельський.
Вони проводили сю ніч у Стальського. Здибавшися з ним ще десь коло восьмої, вони пару годин просиділи в шиночку, п’ючи пиво і балакаючи. Стальський мав уже трохи в голові і коло десятої встав і мовив до обох товаришів:
— Що нам тут сидіти? Ходіть до мене. Стрітимо новий рік у родиннім кружку.
Шнадельський почав вимовлятися:
— Може, вже пізно. Може, вашій пані наробимо клопоту?
— Е, що там моя пані! Не турбуйтесь про неї. Ходіть! Можемо зовсім не займати її.
І Стальський, набравши в склепику різних віктуалів[242] та напитків, гукнув на фіакра, і всі три поїхали до його дому. В гостинній було темно, але в Реґіниній спальні ще світилося. Стальський почав стукати. Прийшлося чекати досить довго, поки з кухні не вийшла служниця зо свічкою і не відчинила. Реґіна хоч не спала, але, як звичайно, так і тепер, не виходила зі своєї спальні.
— Пані, певно, спить уже, — мовив пошепки Шнадельський, роздягаючися зі свойого плаща.
— Ні, не спить, — голосно сміючись, мовив Стальський. — Прошу, панове, зовсім без церемонії. Будьте, як у себе дома.
І він почав наказувати служниці, щоб якнайшвидше наставила самовар і принесла, якої треба було, посуди. За кілька мінут усі три товариші сиділи при столі, торкалися склянками, пили і закусували. Розмова, зразу ведена несмілими, притишеними голосами, робилася щораз голоснішою. Шнадельський оповідав масні анекдоти, що збуджували гучний регіт, а Шварц пробував навіть затягати пісень.
В тій хвилі нечутно отворилися двері від покою ліворуч і в них стала Реґіна, вся в чорному, бліда, мов із воску виліплена. Голосом, ледве чутним зі зворушення, вона промовила:
— Перепрашаю панів, але я сьогодні нездорова. Може б, панове були ласкаві забавлятися трохи тихіше.
Шварц і Шнадельський машинально обернулися на кріслах у той бік, відки почули голос, і тільки в слідуючій хвилі догадалися встати. Але Стальський, очевидно, чекав уже на щось подібного з боку своєї жінки, бо, не кажучи ані слова, схопився з місця, підбіг до неї і, обнявши її за стан, енергічним рухом втягнув її до гостиної.
— Але ж, Реґінко, — мовив солоденько та з притиском, — хто ж вигадав бути такою нечемною супроти гостей! Ходи сюди! Позволь представити їх тобі. Пан Шнадельський. Пан Шварц. Сердечні хлоп’ята. Готові до всякої услуги, — правда, панове?..
— О, з цілого серця! З дорогої душі! — хором сказали Шварц і Шнадельський, кланяючись.
— Просимо, не пускай нам тут комедії про якусь слабість! — говорив далі Стальський. — Я знаю, у тебе трошка головка болить — з невиспання, так, так, а трошка, може, зо злости… тобто від жовчи, від жовчи. Ось ми тобі зараз заординуємо лік.[243] На оцього солоденького випий — як рукою відніме.
Він притяг Реґіну до стола, незважаючи на її опір, посадив
