«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

— Як то підплатив? Хіба суддя бере?

— Не судія, а судіїха. Адже його Рухля ще вчора голосила: «Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць. Скажіть йому, щоб набрав досить футрашу,[208] бо буде годувати не тілько себе, але й арештантські воші. А в раді громадській тоді буде, як на моїй долоні волосся виросте».

Марусяк ще щось хотів говорити, коли жид підійшов до Євгенія і, торкнувши його за плече, мовив, підіймаючи ярмурку на голові.

— Bіtte Sіe, Herr, auf eіn Wort![209]

— Чого вам треба? — запитав його Євгеній.

— Я би хотів просити… Я би мав пану щось сказати…

— Говоріть.

— Але я би хотів у чотири очі.

— Говоріть і в шість. Я з вами ніяких секретів не маю.

— То пан адукат? І пан хочуть боронити оцего-о?

— Так.

— А пан знають, що то за чоловік?

— Знаю.

— Та-а-ак? — протягнув жид. — Ну-ну!

І він відвернувся, силкуючися надати свойому лицю згірдний і байдужний вигляд. Євгеній знав сей жидівський маневр. Він знав, що жид не має нічого особливого сказати йому, але рад би своїм секретним говоренням з адвокатом наполохати селянина, посіяти в його душі недовір’я до адвоката, а се, в усякім разі, можна буде потім використати. Сього, власне, не хотілось Євгенію, і для того він ніколи не піддавався на такі маневри.

Та ось нарешті викликано справу Лейби Хамайдеса против Ілька Марусяка. Євгеній, а за ним обі сторони ввійшли до зали. В ній було вже душно, чути було запах цибулі, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидів на своїм кріслі блідий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидів також задуманий; у нього була молода і гарна жінка, яку він дуже любив, але не менше підозрівав, що ошукує його з капітаном від уланів. Була, власне, одинадцята — пора, коли його Міля одягається і коли — говорено йому — капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі оцей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут і не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. І ще той дідьчий адвокат! Якби не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на півгодини; а так Страхоцький уперся конче перевести ще сю розправу і позбутися Євгенія і аж тоді зробити перерву. А тоді для нього бігання додому може бути зовсім безпредметове. Тільки один практикант держався бадьоро і свобідно і був, бачилось, душею сеї зали. Він випитав обі сторони quo ad generalіa[210] і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взявся за перо, щоб протоколувати розправу.

— Ну, ти, Ілько — як там тебе? — Марусяк, признаєш себе винним? — запитав суддя.

— Ні, — відповів Ілько.

— Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.

— Та бив.

— А знаєш, що бити не вільно?

— Та знаю.

— І як же ти смів його бити?

— Бо мусив.

— Як то мусив?

— Бо він би був мене набив.

— Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?

— Бо кинувся на мене з колом.

— То най би був бив, а ти б його був заскаржив.

— Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.

— Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?

— Неправда, прошу високого трибуналу, — мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. — Відки він знає, що я хотів?

— А видиш! — мовив Страхоцький до Ілька. — Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? — обернувся він знов до Лейби.

— Він перший ударив мене.

— А ви його вдарили?

— Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.

— Брешеш, жиде! — крикнув Ілько.

— Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.

— Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, — буркнув Ілько.

— Мовчи, хлопе! — завищав суддя. — Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!

— Перепрашаю пана совітника, — відізвався Євгеній, — я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.

— А, прошу, прошу! — поквапився суддя.

— Пане Лейбо, — мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, — ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?

— Де була? Де була, то була, а бити не вільно.

— Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.

— Що я буду пану відповідати! — буркнув жид і відвернувся лицем до судді.

— Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?

— В моїй хаті.

— А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?

— Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.

— Ну, то, певно, прийшов з війтом?

— Ні.

— З присяжним?

— Ні.

— З польовим або з ким-небудь із громади?

— Ні.

— Як то, сам?

— Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в’язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.

— Правда се, пане Лейбо? — запитав Євгеній.

— Неправда!

— Ага, преці маємо відповідь.

— Нехай свідки скажуть, — мовив Ілько.

— Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.

— Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, — мовив протоколянт.

Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.

— Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? — запитав суддя.

— Я те знаю про сю справу, — забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам’ять, — що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі…

— Перепрашаю пана совітника, — перервав його бесіду Євгеній, — я би просив заприсягти сього свідка.

— Що? Заприсягти? — скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.

— Ага, ага, заприсягти, — похопився суддя і нараз зупинився. — Але-бо… А пан прокуратор мають який внесок?

— Згоджуюся з внеском пана оборонця.

— Ну, Гершку! Будеш присягати, — обернувся суддя до свідка.

— Я? Присягати? На таку дурницю?

— То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, — замітив Євгеній.

— Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка[211] кукурудзи — хіба то крадіж? — змагався жид.

— Принесіть тору! —