«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Довго ще вночі розмовляли Євгеній і о. Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, зайнявшися справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на інші справи. Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затроєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх довжників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота — непотрібна і шкідлива. Євгеній надарма силкувався переконати його, що се помилка. О. Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього.
XXXІІ
Термін у Гумниськах був назначений на дев’яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Беркові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.
— Здорові були! — привітав їх Євгеній. — А що, панове?
— Та ми хотіли би з паном побалакати, — мовив один із селян.
— Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.
— Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили…
Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.
— Поперед усього прошу шапки на голови!
— Та вже най пан вибачають, — мовили селяни, беручи шапки під пахи. — Ми й так постоїмо.
— Ні, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадівали шапки.
— Ну, що ж там у вас?
— Та ми би хотіли порадитись…
— Перепрашаю… Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, — мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.
— А так, — мовив той.
— Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
— Та… при єгомостеви ніяково. Єгомость не люблять… гніваються, коли хто говорить не до річи.
— Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?
— Та ми би хотіли питати… Пан, певно, читають казети… Чи то правда, що навесну має бути велика війна?
— Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.
— Ага, чуєте, куме, — моргали селяни один на одного, — може, й буде… Чуєте, що пан кажуть?
— Але чим же се таке цікаве для вас?
— Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.
— Ну, то правда, — мовив Євгеній. — Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.
— Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, — недовірливо мовив один селянин.
Євгеній усміхнувся.
— Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
— То пан кажуть, що в казетах іще нема певности про війну?
— Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.
— А може, пан не читали тих найстарших казетів… тих цісарських… що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? — закинув один селянин.
Євгеній чимраз ширше витріщував очі.
— Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.
— Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що на весну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.
— Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?
— Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати…
— Як же ж ви будете знати, коли не вірите! — мовив Євгеній з досадою в голосі.
— Ей, пане! — гірко промовив селянин. — Вам то дурниці, а нам… Нашим дітям… Адже то війна, то не жарти.
— Але ж ні про яку війну нічого не відомо.
— Невідомо, кажете. А отже бранка буде.
— Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?
— Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.
— Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!
— Та ми, власне, про се хотіли пана спитати.
— Про що?
— Та про тоту бранку.
— Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.
— А рекрутів зараз поженуть до огню?
— До якого огню?
— Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, — мовив один селянин.
— А я виджу, що з вами нема що говорити, — мовив Євгеній. — Гоніть, Берку!
Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.
— Вибачайте, пане, — мовив він. — Їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.
Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.
— Ну, скажіть мені, будьте ласкаві, — обернувся до нього Євгеній, — що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?
— Та я би пану сказав, але бачите, — і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.
— Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє.
Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.
— Та от так. Знають пан пана Шнадельського?
— З лиця не знаю, а так дещо чував.
— То правда, що то великий пан?
— Не знаю, чи великий на зріст.
— Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?
— Здається, що не дуже.
— Не дуже? Ой дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: «Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народови велика кривда дієся». То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.
— Хто вам се сказав? — з зачудуванням спитав Євгеній.
— Та так скрізь по селах говорять.
— Бо я інакше чув, — мовив Євгеній. — Я чув, що пан Шнадельський був у суді,