Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

їй подарунки. Дорбатай ніби забув про існування дівчини й Івана Семеновича: очевидно, в старого віщуна зараз і без них чимало справ, Роніс мав рацію… Невідомо, на який час, але поки що Дорбатай не чіпає полонених. Іван Семенович вів правильну тактику: погоджуватися на все й не дратувати Дорбатая і Гартака. Все це так. Але що буде, коли Гартак захоче прискорити день весілля?..

Самої цієї думки було досить, щоб Артем відчув, як гаряча кров приливає йому до голови. Гартак!.. Знову цей мерзенний Гартак, який насмілюється дивитись на Ліду, як на свою власність! І дівчина зовсім беззахисна, вона цілком в руках тих негідників… А Іван Семенович — він теж нічим не може допомогти Ліді, він-бо один, по суті — ув’язнений, без зброї, він також тепер потребує допомоги… Ні, тільки вирішальний бій допоможе справі. Втім, коли він ще буде, той бій?..

Недалеко від Артема й Дмитра Борисовича під товстим деревом купкою сиділи скіфи. Їх тепер чимало. До таємного табору в лісі по одному приєднувалися друзі Варкана, його спільники, які відчували ворожнечу Дорбатая і мали підстави побоюватися його помсти. Скіфи сиділи, перебираючи кінську збрую, і щось тихо співали. Вони чекали Варкана, який кудись пішов. Діана лежала біля ніг Артема, зрідка поглядаючи на юнака сумними очима, наче співчувала його думкам і настроєві. В лісі було тихо, тільки часом потріскували гілки та безтурботно цвірінькали птахи. Артем мовчки дивився на згасле багаття. Пальці його механічно ламали на десятки частин гілочку, яка опинилася випадково в його руках. От коли б сюди стільки друзів, стільки товаришів, скільки частинок можна наламати хоча б з однієї цієї гілочки!

Раптом він підвів голову й прислухався. Здаля долинули м’які звуки кінського тупотіння — вогка лісова, земля приглушувала його. Скіфи, що досі мирно сиділи під деревом, враз звелися на ноги. Шум наближався. Ще кілька секунд — і на галявині з’явився Варкан. Він був верхи, його великий вороний жеребець важко дихав. З-за дерев показалося ще кілька молодих скіфських воїнів, озброєних луками, мечами й дротиками. Крім того, вони вели з собою на поводах з десяток коней, навантажених різною зброєю.

Варкан ще не встиг злізти з коня, як Артем радісно вигукнув:

— Сумки! Він привіз наші сумки, Дмитре Борисовичу!

Справді, через плече Варкана були перекинуті дві похідні сумки. Молодий скіф виконав те, про що просив його Артем. Він таки дістав сумки й приніс їх друзям.

— Дивно: як це Варканові пощастило так швидко розшукати сумки? — промовив Артем, забираючи від скіфа дорогоцінний вантаж. — Це ж просто чудово! Ну й молодець наш Варкан! Ану, розпитайте його, Дмитре Борисовичу!

— Дуже просто, — скромно відповів Варкан на запитання археолога. — Вони лежали в кибитці небіжчика Сколота. І про них усі забули, не звертали на них ніякої уваги. Я зустрів моїх хлопців, і вони на моє прохання непомітно винесли їх і віддали мені. Але після того вони не захотіли повертатися назад, бо у них погані взаємини з Дорбатаєм. Адже відомо, що вони були надто дружні зі мною. Отже, я забрав їх до нашого табору. Вони не завадять нам, хлопці вони бойові! А щоб нам не бракувало коней, то ми захопили кількох з табуна Дорбатая. Непогані коні, вони стануть нам у пригоді… І зброї також між іншим взяли по дорозі… це теж не завадить!

— Чудово, чудово, — бурмотів Артем, перевіряючи вміст сумок. — Маємо карбідку, маємо консерви… ну, це ні до чого, їжі в нас і без того вистачає. Так, так… Ось і пістони з шнуром, дуже добре! А де ж динамітні шашки? Вони лежали в сумках!.. Зокрема, вони мусили бути в моїй… де ж вони?..

І він спинився, ляснувши себе по лобі. Ну, звичайно, він сам винний! Ах, нащо він так зробив? Яка неприємність!

— Що таке, Артеме? Знову якась несподіванка? — спитав археолог.

— Та ні, з досадою відповів Артем, — не знайшов, бо тут динамітних шашок нема. Одна сумка — Ліди, в ній їх і не було. Друга — моя, втім…

— Але ж у вашій вони були!

— Так, були, поки я не вийняв їх. Пам’ятаєте, перед тим, як уперше йти на відправу, на змагання з Дорбатаєм? Тоді я взяв з собою кілька пістонів, а динамітні шашки, щоб не було небезпеки, переклав із своєї сумки в сумку Івана Семеновича. Він розпорядився… Там ті шашки й лишились, і мої, і його.

— Погано…

Артем незадоволено крутнув головою:

— Ясно, що нічого хорошого. І треба ж було Варканові захопити саме ці сумки, а не інші… До речі, спитайте в нього, де ті дві?

Варкан знизав плечима: йому не було з чого вибирати. В кибитці Сколота лежали всього дві сумки. Їх і взяли його хлопці. Де решта — він не має уявлення.

— Дуже неприємна історія, — похмуро мовив Артем. — Я стільки покладав надій на шашки… це ж була б у нас єдина справжня зброя, бо для нас з вами, Дмитре Борисовичу, всі ці сокири, мечі й дротики щось не дуже зручні, чи не так?.. Відповідної практики не маємо, тренажу, чи що… А де тепер шукати ті дві сумки, і сам не знаю.

Він акуратно зібрав усі вийняті з сумок речі, поклав їх назад, лишивши при собі тільки пістони й шнур.

— Вийшло не так, як мені хотілося. Що ж, давайте опановувати скіфську зброю, Дмитре Борисовичу. Зрештою, це єдине, що ми можемо зробити. Наприклад, як вам подобається оця штука?

Артем вибрав з купи зброї, що привіз Варкан, короткий меч-акінак, перекинув його з руки в руку:

— Важкуватий! Доведеться довгенько звикати… ану, цю…

Тепер він тримав у руках своєрідну бойову сокиру з вигнутим закругленим лезом.

— Нічого, легше. І тримати її зручніше. Та вибирайте ж і ви,