Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

перебуває в стійбищі й ніхто інший не може бути вождем. Так вірять скіфи. А Дорбатай хоче закріпити свою перемогу. Крім того, і сам Гартак, на мою думку, хотів би якнайшвидше позбавитися тіла Сколота, яке нагадує йому про його участь у вбивстві рідного батька…

— Коли це єдина причина… — дещо задоволено протягнув Артем.

Роніс хутко глянув у його бік.

— Ні, є ще й друга, — сказав він. — Гартак, крім того, мріє, як ви знаєте, одружитися з вашою дівчиною…

— Мерзотник! — вихопилося в юнака.

— Так чи інакше, він ладен був би вчинити ще який-небудь злочин, аби прискорити це. Тільки поки що в нього зв’язані руки. Знову-таки, до поховання тіла Сколота він не може одружитися — забороняє закон. Втім, закони — в руках Дорбатая. Хто знає, що йому можуть сьогодні або завтра сказати боги?.. Раптом вони дозволять Гартакові одружитися, не чекаючи врочистого похорону?.. Все може бути…

— Тоді ми зобов’язані якнайшвидше визволити Ліду… І Івана Семеновича. Я ж весь час кажу про це! — гукнув Артем.

Роніс знову глянув на юнака. Дмитро Борисович пояснив йому зміст того, що сказав Артем.

— Так, про це треба серйозно подумати, — мовив він по паузі. — Адже коли Дорбатай погодиться, то одруження може відбутися невдовзі, навіть під час жалобної подорожі. Раби, які прислужують Гартаку, казали мені, що він тільки про це й думає… І мені, на жаль, здається, що Гартак… випросить-таки у Дорбатая дозвіл богів на одруження… Адже вони обидва зацікавлені в тому, щоб за всяку ціну зберегти дружні взаємини один з одним. Отож це можливо… і я був зобов’язаний сказати вам про це.

Мабуть, Дмитрові Борисовичу було дуже тяжко перекладати це Артсмові, бо він незвично затинався і говорив з великими паузами, добираючи вирази. Втім, закінчивши, він спалахнув від обурення й сам.

— Чортзна-що! — раптом швидко заговорив він. — Юначе, а що коли й справді Дорбатай дасть Гартакові дозвіл взяти Ліду за дружину до поховання тіла Сколота? Що тоді? Адже не можемо ми припустити…

І він змовк. «Не можемо припустити…» А як саме?..

Артем мовчав. Ліда була в руках Дорбатая і Гартака, двох огидних мерзотників, які ні перед чим не спиняться для здійснення своїх планів, хоч би якими злочинними були ті плани. Вони вже довели це, отруївши Сколота. Ну, а що можуть Дмитро Борисович і Артем зробити, щоб перешкодити негідникам? Чим можна зарадити справі?.. Адже вони й самі змушені поки що ховатися від переслідувань воїнів Дорбатая… Прокляття! Викрасти Ліду?.. Але це неможливо… адже Роніс розповідав, під якою міцною вартою перебувають полонені в стійбищі… та й сама Ліда писала про це…

Припустімо, можна спробувати зробити одчайдушний напад на стійбище скіфів, скажімо, вночі. Та чи ж підуть Варкан і його друзі на таку майже безнадійну справу? Хай вони відважні, хоробрі, але все одно, хіба можуть вони сподіватися на успіх проти багатьох озброєних віщунів і воїнів Дорбатая? І ще одне, дуже істотне.

Роніс сказав: «Дорбатаєві безпечніше мати вас мертвими, ніж залишати живими на волі». Це значущі слова. Навряд чи старий негідник не врахував можливості того, що вони з Дмитром Борисовичем зроблять спробу врятувати Ліду і Івана Семеновича. А що як він, подумавши про таке, віддав наказ в разі потреби вбити полонених, щоб не віддавати їх живими?.. Артем аж здригнувся від цієї думки. Ні, не можна ризикувати життям Ліди, не можна… Щодо своєї власної долі юнак не задумався б. Але ж Ліда й Іван Семенович безпорадні, вони не можуть навіть захиститися…

Думки стрибали одна за одною, всі однаково сумні й невтішні. Немає, немає нічого, ніякої можливості…

Роніс, який весь час придивлявся до чужинців, помітив їх похмурий вигляд. Він підвів до них свого коня і звернувся до Дмитра Борисовича:

— Як я зрозумів, вас дуже непокоять наміри Гартака щодо вашої дівчини, чи не так? І ви боїтеся, що Дорбатай дасть згоду Гартакові одружитися з нею?

— Ви вгадали, Ронісе, — відповів смутно археолог. — І головне, що ми не бачимо змоги перешкодити цьому. Ну що ми можемо зробити? Нічого… І від самої цієї думки…

Роніс не дав йому скінчити. Він переконливо заговорив:

— Тоді прислухайтеся до того, що я хочу вам сказати. У мене є думка. Здається, є засіб, щоб допомогти вашим полоненим друзям, зокрема — дівчині. Навіть якщо Дорбатай дасть згоду. Можна зробити так, щоб завадити здійсненню намірів Гартака, принаймні на певний час, доки нам пощастить як слід підготуватися. А тоді вже ми матимемо досить сил…

І, схилившись до Дмитра Борисовича, грек тихим голосом, ледве чутно почав викладати свій новий план.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Стійбище в дорозі. — Листи від Ліди. — Одна з дружин Гартака. — Я дівчина іншого племені! — Ліду зраджують нерви. — Думки Івана Семеновича. — Розмова про хмарки. — Ще один лист.

Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених у потолоченій, вбитій в землю попередніми возами траві. Безконечна процесія тяглася скільки око сягало. По шестеро, по восьмеро коней тягли ті вози. Але такі важкі вони були, що на узвозах навіть дужі скіфські коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно поганяли їх, коні хропли, вкривалися густою білою піною. Іноді коні витягали вози, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів перебігали від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, канчук свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи за одним замахом ударити по голих плечах рабів, які не досить старанно штовхали колеса.

Третій день стійбище посувалося своїм, майже нікому не відомим шляхом. Та й справді, хто з скіфів знав напрям? То була священна таємниця, яку оберігав Дорбатай і кілька його найближчих віщунів. Люди знали тільки одне: стійбище рухається за велінням богів у святі