Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Весь час до кибитки заходили віщуни. Дорбатай вислухував їх, наказував щось — і вони негайно зникали. Змісту тих розмов полонені, звичайно, не розуміли. Так само невідомим для них лишалося й те, про що розмовляв Дорбатай з кількома поважними і пихатими старими скіфами, які теж зайшли незабаром до кибитки. Ця розмова несподівано урвалася.

Зовні долинули гучні, збуджені голоси. І зараз же до кибитки вбігли віщуни. В одного з них було закривавлене плече. Він говорив захекавшись, уривчастим непевним голосом, допомагаючи собі жестами. Обличчя Дорбатая, і без того сповнене люті, хмурнішало дедалі дужче, коли старий віщун слухав цю людину.

Іван Семенович трохи нахилився до Ліди й тихо сказав:

— Розумієте, Лідо? То повернулася погоня. Наших не спіймали. Все гаразд! Вони на волі!

— Ой, Іване Семеновичу!.. — радісно вигукнула Ліда, але зразу ж таки змовкла, помітивши застережливий погляд геолога.

Тим часом заговорив Гартак. Це було навіть дивно, бо він не насмілювався вимовити й слова в присутності Дорбатая, а тільки чекав, коли старий віщун про щось спитає його. Цього разу він тримався певніше, — і Дорбатай уважно слухав його.

І Гартак показував рукою на Ліду, на Івана Семеновича, показував ще кудись назовні. Дорбатай дивився на нього, спершись головою на руку. І лишалося тільки дивуватися, бо Дорбатай, вислухавши Гартака, наче одразу з ним погодився. Він подав знак рукою. Один з віщунів вибіг назовні й повернувся з тим самим чорнявим чоловіком, що приходив раніше до полонених з пропозиціями Дорбатая. Чорнявий низько вклонився старому віщуну, вислухав кілька його владних фраз, повернувся до зв’язаних полонених і влесливо, виразно звернувся до них.

Ліда безпорадно глянула на Івана Семеновича:

— Мабуть, вони вважають, що ми так само можемо порозумітися з ними, як Дмитро Борисович?

— Так, Дорбатай гадає, що ми знаємо грецьку мову, якою говорить цей чорнявий.

— Але ми її не знаємо… і Дмитра Борисовича немає. Що ж робити? Хоч зрозуміти що-небудь…

Іван Семенович невесело посміхнувся:

— Це було б, звісно, непогано… Втім, догадатися все-таки можна, Лідо. Мабуть, це знову якісь пропозиції. Які саме — я не знаю. Але ми у такому становищі, що не можемо ні від чого відмовлятися. Треба будь-що виграти час. Розумієте? Отож треба погоджуватися, що б там не було.

— Погоджуватися на все? — боязко запитала Ліда.

— Так!

— Рішуче на все?.. — голос дівчини уривався. Вона добре пам’ятала, що Гартак бажав узяти її собі за дружину. Невже ж Іван Семенович забув?

Проте геолог твердо відповів:

— На все, Лідо… ну, звичайно, до певного часу.

— Але звідки ми знаємо, коли настане той час? Ми ж не розуміємо жодного слова, Іване Семеновичу!

— Будемо придивлятись. Я ж кажу, — у нас зараз немає іншого виходу. Найважливіше — виграти час. От подивіться, чи буде помітно, що я нічого не розумію?

І він якнайуважніше почав слухати чорнявого перекладача, удаючи, ніби намагається не пропустити жодного слова. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи ще подумав, наче зважуючи і вирішуючи щось важливе, — і нарешті ствердно кивнув головою.

Це справило на скіфів величезне враження. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано погладив свої довгі сиві вуса: очевидно, старий віщун не сподівався, що полонені так швидко погодяться на його вимоги. Гартак, чимсь дуже задоволений, знову жваво заговорив з Дорбатаєм, але той не відповідав. Він мовчки вказав на Ліду й зневажливо знизав плечима. Іван Семенович схилився до дівчини і прошепотів:

— Майте на увазі, вам також треба буде погодитися, якщо вони звернуться до вас… ну, кивнути головою чи що…

Саме в цей момент перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. З улесливим поклоном він шанобливо звернувся до дівчини, показуючи на Гартака, розводячи руками, немов хотів висловити своє співчуття. Що лишалося робити Ліді? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого до кінця, намагаючись бути спокійною, а потім схвально кивнула головою. Гартак засміявся. І тоді дівчині стало все ясно: своїм схвальним кивком вона дала згоду стати дружиною цього огидного чоловіка! Інакше — чого б він так відразу зрадів і швидко заговорив знову з Дорбатаєм?..

Ліда безсило схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Розсудливі слова Івана Семеновича допомогли їй опанувати себе:

— Лідо, не хвилюйтесь! Від нашої умовної згоди до її фактичного виконання — велика відстань.

— Та чи ж усвідомлюєте ви, Іване Семеновичу, про що тут іде мова? На що я даю згоду? — майже з одчаєм скрикнула Ліда.

— Усвідомлюю і розумію. Не хвилюйтесь. Нічого не трапиться і не може поки що трапитися. Всім цим ми тільки виграємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.

— А коли він, цей Гартак, просто звідси забере мене до своєї кибитки? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..

Ліда мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше переконливості, бадьорості:

— Все це робиться не так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І його весілля має бути урочисте. І для цього треба немало часу. Та й Артем з Дмитром Борисовичем і Варканом не сидітимуть без діла…

Так, Ліда розуміла й сама, що вибору нема. Проте вона не могла подолати в собі почуття огиди. Іван Семенович говорить дуже переконливо, це так. Але хіба ж може хто знати, що вигадають Дорбатай та Гартак? Ах, і навіщо цей проклятий Гартак зацікавився нею! Та невже ж вони ще звертатимуться до неї, невже ж вона змушена буде ще відповідати, погоджуватися? Ні, в неї більше не вистачить сили, не вистачить!..