Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Може статися так, що йому не пощастить зробити цього. — зауважив Варкан.

— Я теж сподіваюся, — насупивши брови, відповів грек. — Бо саме тоді, коли процесія прибуде в Гери, має спалахнути й наше повстання. Так ми розраховуємо!

В Артема враз загорілися очі: нарешті він почув про якісь певні терміни!

— Бачите, — продовжував Роніс, — під час жалобної подорожі друзі Варкана встигнуть розказати все, що треба, мисливцям і скотарям, на яких можна покластися. А мої товариші зроблять усе потрібне серед невільників. Тим часом табір Дорбатая і старшин значно ослабне, бо під час подорожі скіфські родини неминуче переміщаються, і багатії не триматимуться купи. Повстанцям буде значно легше ще й тому, що до Гер все буде зовні спокійно. Дорбатай вважатиме, що все втихомирилось…

Слухаючи це, Артем із справжньою вже повагою дивився на Роніса. Ця невисока, стримана людина подобалася йому все більше й більше. План Роніса передбачав і враховував усе, що можна було уявити. Кожен крок було зважено і всебічно обмірковано. В ньому не лишалося місця необережності, легковажності, запальності, які могли б зашкодити справі. Ніхто не зміг би заперечувати Ронісові. І зрозуміло, чому Варкан цілком підтримує свого друга. Це ж справді прекрасне, рідкісне сполучення: відвага і безстрашність молодого скіфського воїна — і зважена розсудливість, розумна передбачливість стриманого, звиклого до урівноважених розрахунків досвідченого грека.

Лишається тільки одне — щоб Дорбатай не встиг нічого заподіяти Ліді та Івану Семеновичу до часу закінчення жалобної подорожі, до часу повстання. Чи можна надіятись на це?

Немов відповідаючи на тривожні думки юнака, Роніс знову заговорив розсудливо, переконливо:

— Мені здається, що ця жалобна подорож стримає Дорбатая. Він буде дуже зайнятий церемонією як головний віщун. Йому просто не буде часу завдати якоїсь шкоди вашим товаришам. Про дівчину зовсім можна не турбуватися, коли згадати про зацікавленість Гартака. Та й за долю вашого товариша також можна бути спокійним.

— А це ж чому?

— Тут є свої причини. Припустімо навіть, що Дорбатай має на меті вбити вашого товариша…

— Нічого собі припущення, дуже втішне! — вихопилося мимоволі в Дмитра Борисовича.

— Навіть у такому випадку Дорбатай не робитиме нічого до поховання тіла Сколота. Бо ж для нього незрівнянно корисніше принести вашого товариша в жертву під час похорону, щоб надати церемонії більшої урочистості…

Роніс міркував точно і спокійно. З одного боку, на Артема й Дмитра Борисовича неприємно впливала якась наче бездушність у його міркуваннях, ніби говорив він зовсім не про долю живої людини, а про якусь річ… як от говорив би шахіст про певну фігуру на дошці. З другого боку — заспокоювала його твердість і рішучість. Відчувалося, що ця людина намагається передбачити, врахувати все заздалегідь — і тільки потім робити певні висновки, щоб безпомилково довести задумане до успішного кінця.

Варкан склав стріли і підвівся, його очі запитливо дивилися на Роніса.

— Здається, наша розмова наближається до завершення? — спитав він свого друга.

— Ніби так, — спокійно відповів той.

— Тоді в мене є ще одне запитання до тебе. Ти й досі вважаєш, що мені не слід з’являтися в стійбищі? Що мені краще лишатися тут?

— Безумовно, — рішуче ствердив Роніс. — Все потрібне там зроблять і без тебе, Варкане. Повір мені, я добре зважив. Тобі немає потреби ризикувати життям. Старшини можуть схопити тебе. Адже ти прекрасно знаєш, чим закінчилося б це, чи не так?..

Варкан кивнув головою. Щодо цього, він не сумнівався.

— Крім того, сюди до тебе сходитимуться всі, кому загрожує небезпека. А таких буде чимало. З свого боку, я переправлятиму тобі весь час на конях зброю. Нашу зброю не повинні захопити Дорбатай і старшини. А цими днями стійбище вирушить у жалобну подорож. Цілком, зрозуміло, що водночас вирушите й ви. Тільки стійбище йтиме степом, а ви лісом, так, щоб ніхто й думки не мав про ваш рух. До Гер прийдемо одночасно. Я навідуватимусь до вас, повідомлятиму про підготовку і про новини, якщо вони будуть. Добре?

— Добре, Роніс, — не вагаючись, погодився Варкан. Здалека, дуже здалека з степу, з боку стійбища долинули приглушені звуки тимпанів і кістяних дудок. Всі прислухалися. Скіфи, що дрімали біля коней, посхоплювалися. Діана також підвела голову, пильно нашорошила вуха: вона й собі почала вбачати в тих звуках щось загрозливе.

— Чергова відправа, — мовив Роніс сумно. — Можливо, відправа з жертвами… Адже Дорбатаєві треба зараз якнайбільше задурити людям голови, щоб усі вірили в його могутність. Бо ж він промовляє словами богів, які передають через нього свої веління скіфам… Е, що казати!..

І не мовивши більше й слова, він скочив на коня і зник за деревами. Артем подивився вслід Ронісу, прислухався ще до неспокійних звуків тимпанів і дудок, які бриніли в повітрі. Відправа з жертвами, сказав Роніс… А Ліда й Іван Семенович там, у руках віщунів… І він безсилий щось зробити, аби врятувати їх, не має навіть змоги зв’язатися з ними, сповістити їх про свої плани, довідатися про їх стан, настрій, про їхні думки…

Ах, погано як!

Діана підійшла ближче до юнака, поклала голову йому на коліна й жалісно заскиглила. Чи то собака відчула його настрій, чи хотіла висловити, що скучила за Іваном Семеновичем і Лідою?..

— Не тільки тобі нудно, Діано, нам усім хотілося б побачитися… поділитися думками, — мовив Артем, погладжуючи собаку по голові. І цієї миті йому на думку спала нова ідея. Хіба ж він не може зв’язатися з товаришами? Дурниці, може! Як то він раніше не збагнув цього?

Похапцем Артем дістав з кишені олівець, свою записну книжку й хутко почав писати. Дмитро Борисович здивовано поглядав на нього, а потім не витримав і зазирнув у написане. Ось що прочитав археолог,