Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— І все-таки ми дуже турбуємося про долю наших товаришів, що лишилися в руках старого віщуна, — похмуро зауважив Дмитро Борисович, — і тому мусимо обговорити становище якнайдокладніше. А вже потім остаточно вирішувати, Артеме! — виразно закінчив він, дивлячись на юнака.
Артем промовчав: звісно, все це так, проте хіба ж можна йти на будь-які угоди з Дорбатаєм, цим підступним ворогом? Звичайно, Роніс має цілковиту рацію, коли твердить, що старому віщунові не можна вірити. А грек тим часом вів далі:
— Поки що, на мою думку, вашим товаришам не загрожує небезпека. Здається мені, що Дорбатай боїться можливої помсти з вашого боку. А до того ж Гартак надто цікавиться вашою дівчиною… Дорбатай використовує й це. Він тримає Гартака в руках зокрема й тим, що, давши йому золотий шолом вождя, обіцяв ще й вашу дівчину за дружину…
Артем ледве стримав вигук обурення і, низько нахилявши голову, втупився в землю.
— Отож, тепер ваші товариші перебувають в окремій кибитці під охороною озброєних віщунів. Вони, звісно, не вільні, але життя їх у безпеці. Вони недоторкані для скіфів, бо Дорбатай оголосив їх власністю богів…
— І це дуже добре, — додав од себе Дмитро Борисович спеціально для Артема, перекладаючи йому останні слова Роніса, бо помітив зажуреність юнака.
— Хай би вони й лишалися власністю богів, доки нам пощастить виручити їх, — озвався Артем. — Як я розумію, за таких обставин це найменш небезпечно…
Роніс зацікавився зауваженням юнака, і, коли Дмитро Борисович переклав йому ті слова, грек відповів:
— Так, найменш небезпечно, доки… доки Дорбатай не вирішить використати власність богів для своїх потреб, для своєї гри. Втім, думаю, що він не встигне цього зробити…
— Чому? — поцікавилися враз і Дмитро Борисович і Артем.
— Тому, що в недалекому майбутньому мають відбутися деякі несподівані для Дорбатая події, — значуще сказав Роніс, глянувши на Варкана. Молодий скіф ствердно кивнув головою. Вирізуючи стрілу, яку тримав увесь час в руках, він мовив:
— Розповідай усе, Роніс. Доля зв’язала нас з тобою у боротьбі проти нашого головного ворога Дорбатая і його мерзенних прибічників. Але вона зв’язала нас і з друзями-чужинцями… Розповідай, Роніс, нехай наші друзі знають усе!..
— Добре, Варкане… Хай вони знають усе і вибирають собі шлях, — погодився Роніс.
Археолог дещо схвильовано переклав цей короткий діалог Артемові. І справді, зараз для них мало відкритися те, що весь час лишалося таємницею! І раніше вони бачили, що Варкан грає серед скіфів якусь незвичайну роль, бо чим ще можна було пояснити його популярність серед простих скіфів і помітну неприязнь до нього з боку старшин, віщунів і особливо — Дорбатая? Але що то за роль? Чим усе це пояснити? Це лишалося досі загадкою.
— Слухайте, друзі, — так розпочав Роніс. — Уже давно серед невільників племені готувалося повстання, його треба було добре підготувати, щоб воно мало успіх. Так казав я, так казали мої друзі-греки. Варкан дотримувався такої ж думки. Але знайшлися палкі голови, які не витримали чекання, не хотіли ждати довше і підняли повстання передчасно, без належної підготовки. Це нічого, звісно, не дало… Чимало тоді невільників вбили, чимало закатували…
Роніс важко зітхнув.
— Гірко думати про це, згадувати… Адже весь час я доводив, що так не можна було робити. Вожді племені, зокрема Дорбатай, та й знатні старшини — не такі, щоб мирно, легко погодитися визволити невільників… Тут потрібний рішучий бій, загальне повстання. Але неясно було, як поставляться до цього мисливці й скотарі. Оце найголовніше питання. Старшини мають великі табуни коней, невільників, служників. Проте їм цього замало, вони визискують і пригноблюють і простих скіфів — мисливців і скотарів, що не мають великого майна і змушені коритися багатіям, працювати на них. Віщуни запровадили закон, за яким мисливці повинні віддавати частину здобичі в жертву богам, тобто віщунам. Запроваджено й другий закон, за яким скотарі, мають віддавати частину своєї худоби віщунам. Отож старшини-багатії й віщуни міцно взяли простих скіфів у хижі пазури. Хто б міг перешкодити їм? Ніхто… Як бачите, Дорбатай із своїми віщунами зробили так, що ніхто з скіфів-мисливців і скотарів не може одверто сказати щось проти старшин і самих віщунів. Кожне сказане проти них слово Дорбатай оголошував зрадою священних звичаїв і жорстоко карав.
— Пішовши далі, Дорбатай міг просто відібрати все майно у скіфа. Йому досить було оголосити, що воно піде в жертву богам, — гірко додав Варкан.
— Так. Усе лишалося віщунам і старшинам, — вів далі Роніс. — І скіфи бояться Дорбатая, віщунів та старшин. Вони скоряються і потай ремствують. Інакше не можна, бо якщо ремство дійде до старшин і віщунів, то винних чекатиме сувора кара. Так було. Але з деякого часу незадоволення серед скіфів дуже зросло. Особливо збільшилося воно серед молодих воїнів, мисливців і скотарів. І от уже досить давно незадоволені вирішили об’єднатися для боротьби проти старшин, багатіїв і віщунів. Додам, що головним ватажком тих незадоволених дружинників був…
— Варкан! — вигукнув Дмитро Борисович. — Безумовно, Варкан!
— А хто ж інший? — додав і собі впевнено Артем.
— Так, — ствердив Роніс, — це був Варкан. Саме він з кількома своїми товаришами підготував виступ проти віщунів і старшин. А я з моїми товаришами готував тим часом повстання невільників. Усе це робив кожен окремо, аж доки ми з Варканом не погодилися, що мета в нас одна, отож ми повинні об’єднатися. Через деякий час ми мали почати дії. Втім, старшини на чолі з Дорбатаєм випередили нас. Не приховаю, значну роль в цьому прискоренні подій відіграли ви. Коли б не ви, то Дорбатай не поспішав би. А так, після своєї поразки біля жертовника… втім, я вже говорив про це… Дорбатай отруїв Сколота і об’єднався з старшинами і багатіями. Він водночас сподівався захопити в свої руки не тільки вас, а й Варкана з його друзями, бо давно запідозрював їх. Але так не вийшло.
