Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

— В далекому морі, в гулкім океані, Радянські пливуть кораблі, І в рубках матроси, як вечір настане, Сумують по рідній землі... —

вона завжди думала про Вітю і його друзів, і діти знали, що це любима пісня Ліни Павлівни.

Справді, які тільки моря, які гулкі океани довелося пропливти Віті з того часу, коли його й Женю перевели на великий торговельний корабель, і які землі довелося побачити!

Він побував на березі Африки і Азії, в портах островів Великого, або Тихого океану... Цейлон, Мадагаскар... Це колись звучало казкою на уроках географії в школі. Зараз казка була розвінчана. Крім екзотичної природи, вони ще бачили поневолене життя колоній і напівколоній — і справді, так, як співалося і в пісні, скільки нещасних, безправних людей виходило на берег хоч здалека подивитися на корабель з вільної, щасливої країни, на п'ятикутні радянські зорі, на червоні прапори!

І в грудях молодих моряків виростало почуття гордості за свою Батьківщину.

Зараз вони поверталися з далекого рейсу. Вони побували в найбільшому австралійському місті Мельбурн, і перша їхня зупинка мала бути в порту Фрімантл.

Вони вже з охотою кидали цю британську велику колонію, яку ще в минулому сторіччі британці почали заселяти засланими, і тепер надсилали туди тисячі переміщених людей з концтаборів Європи.

— Ні, ні, швидше додому! — казав Вітя.

— Додому, додому,

В дорогу знайому,

На зорі ясного Кремля! —

весь час наспівував Женя. Ще порт Фрімантл, і вони вийдуть у відкритий океан!

— Зійдемо в Фрімантлі, пройдемося — адже ми стоятимемо довго, — вирішив Вітя. — Згода?

— Згода! — кивнув головою Женя.

Корабель увійшов у гавань, коли темна ніч спустилась на землю, але на березі було багато людей, різні мови лунали звідти.

Зійшли в порт — Вітя, Женя, кілька матросів з їхнього корабля, вільні від вахти. Вони погуляли недалеко від порту і повертали на корабель, коли в порту вже було порожньо, тихо.

— Все-таки не віриться, що це вже наш останній рейс перед відпусткою, — сказав Вітя, — а там додому! Ми поїдемо в твою Одесу, а потім у мій Київ, а потім вдвох поїдемо до Москви. Як давно не був я в Москві! Москва, Москва!

Раптом у проході на трап з-за бочок вони почули тихий шепіт:

— Рус! Моску!

Моску! Як часто чули вони з юрби голодних, напівголодних, знесилених надмірною працею, безправних людей це слово, яке звучало, як пароль, як заклик, як віра і надія. Хто шепоче його зараз?

Вітя нагинається і бачить дві маленькі дитячі постаті, худі, виснажені, перелякані.

— Sie sind Russ? Sie sind Russ?[14]—питає дівчинка, трохи старша. Wir sind nicht Deutsch[15].

— Звідки ви? — питає по німецьки Вітя.

— Ми з Радянського Союзу, — шепоче швидко-швидко дівчинка. — Але нас не віддали, бо ми нічого не знаємо, хто ми, і прізвищ не знаємо. Я знаю тільки і пам'ятаю, що мене звуть Ліда, а його Ясик, і мені одна дівчина сказала, коли ми лежали хворі, що я з Радянського Союзу. Ви звідти? Ви казали — Москва! Ясик в дорозі захворів. А Петер помер, і його кинули в море, і Надя померла, а Юріс, напевне, вночі помре. Ми в трюмі сиділи зачинені, але почули, що тут стоїть радянський корабель — ми й втекли, коли мертву Надю виносили. Я і Ясик. Бачите, він хворий, не може стояти.

Юнаки зупинились, поглянули один на одного. Вони знали, що не мають права брати когось на пароплав. Та як могли вони лишити тут цих дітей, рідних дітей з Радянського Союзу! Кинути їх знову на муки, на смерть! Хіба це можливо? Вони зрозуміли один одного.

— На свою відповідальність. Що буде, то буде, — промовив, не вагаючись, Вітя.

— Чого тут довго теревені розводити? Бери хлопчика, а я — дівчинку, — скомандував Женя. — Вони їх украли у нас, а ми врятуємо їх. Це наші діти!

І вони схопили на руки хлопчика і дівчинку, які безбоязно, довірливо притулилися до них.

— Я побуду з ними, — сказав Женя, а ти піди до капітана. Ти краще поясниш йому все і умовиш його.

— Хіба нашого капітана доведеться умовляти! — навіть образився Віктор.

— Я не так висловився. Умовити його все полагодити як слід, щоб не було неприємностей. Адже ми можемо довести, що це наші діти.

Капітана, звичайно, умовляти не довелося, досить було кількох слів. Він знав, як і всі радянські люди, що розшуки дітей тривають весь час.

— Ну, хлопці, заварили ви кашу! — сказав він.

— А хіба ми могли зробити інакше? — спитав Віктор. — Ви самі побачите, які це нещасні діти. Хлопчик ледве на ногах тримається.

— Я зараз піду до радиста, — сказав капітан, спробуємо зв'язатися з найближчим нашим консульством і з Москвою. Давайте я запишу їхні імена і звідки вони. А ви поки що нагодуйте їх та влаштуйте, як дома.

— Єсть нагодувати і влаштувати, як дома, товаришу капітан, — вигукнув Віктор.