Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

Тоді Катя рвучко кинулася до батька, міцно охопила його руками і заплакала, ховаючи лице на його грудях, на яких в три ряди були прикріплені орденські колодки.

* * *

Так, він був живий, командир партизанського загону Папуша. Його розстрілювали, його вішали, його катували в таборах, але він лишився живим; він тікав, він організовував утечі сотень полонених, організовував нові загони і за межами Батьківщини: і в Чехословаччині, і у Франції,— куди тільки не кидав його ураган війни! — І лишився живим, безліч разів поранений і побитий.

Діти слухали, затамувавши подих, оповідання бойового партизанського командира і дивилися з повагою на його посивілу бороду, на орденські колодочки і на добре обличчя. У Каті були такі ж сірі очі, такі ж рішучі рухи, прямий погляд.

— І Катя у нас як командир була в концтаборі, ні Настаськи, ні коменданта — нікого не боялася, — сказала раптом Тоня.

Батько поглянув на дочку. Він ще її нічого не питав. Боявся. Марина Петрівна йому розповіла, як загинула від фашистських катів його дружина, як Катя потрапила до концтабору, і йому було страшно розпитувати!

— А більше не буде війни? — спитала Тоня.

Катин тато взяв її тоненьку ручку і, усміхнувшися, сказав:

— Не допустимо... Усі чесні, прості люди світу не допустять.

Він раптом побачив на цій тоненькій ручці номер. Його не можна було знищити. Командир перевів очі на руку Каті — енергійну гарну руку дівчини-підлітка. Так, і у неї був виколотий номер. Він подумав — поки живий, не забуду ні на мить цих ручок з номерами.

— Не допустимо, — повторив він твердо. — Радянський Союз, всі чесні люди світу не дозволять. Ви так добре живете тепер! — додав він, зітхнувши.

— Тату, — сказала Катя,—а нас не всіх повернули. Адже багато маленьких зникло. Тату, ти пам'ятаєш Ясика — він теж зник. А тьотя Оля жива, з нею листується Галина Олексіївна, артистка, наша знайома, вона часто їздить до нас у гості. Я не писала тьоті Олі ні разу. Ми вирішили, щоб я не писала, поки не натрапимо на сліди Ясика. Тату, як знайти Ясика?

— Так поїдемо до неї швидше, розпитаємо... Оля.. Олечка... бідна моя, — схопився одразу батько.

Увечері вони поїхали втрьох — Катя, її батько і Ліна Павлівна — до Галини Олексіївни.

Ліна завжди, коли траплялася вільна година, їздила до Тані і Галини Олексіївни. Інколи з нею їздили Тоня, або Зіна, або хтось із малечі — і це було для них завжди святом.

— Ми до вас, Галино Олексіївно, з нашим гостем, — заговорила, входячи, Ліна. — Ви ніколи не вгадаєте, яка у нас радість!

— А от і вгадаю,— засміялася Галина Олексіївна,— хтось із батьків приїхав! Чий? Хто? Хто це з тобою, Ліночко? Заходьте, прошу!

Але тут до неї на шию кинулася Катя.

— Галино Олексіївно! Мій тато приїхав! Мій тато живий!

А бородатий військовий уже тиснув їй руки. Виходить, скільки друзів, скільки рідних у його дочки! І Марина Петрівна, що замінила всім матір, і ця молоденька вихователька, яку діти так люблять і поважають. А от ще зовсім стороння жінка, якась артистка...

— Ходімте, ходімте, — швидко говорила вона, — у нас теж гості, до мене приїхала моя найближча подруга. Вона теж була військовою. Сашо.! В якому ти чині була? Я завжди забуваю. Тільки зараз у неї такий стрибок! Від боїв на фронті — бої з немовлятами за сухі пелюшки!

— Не думай, Галинко, — простягаючи руку гостям, сказала Олександра Самійлівна, — що у нас справа вся тільки в пелюшках. Коли б ти знала, яка страшна історія розкрилася через одну дитину в наших яслах.

— Так ви теж працюєте з дітьми? — спитав Катин батько.

— Не безпосередньо. Я завідую Охматдитом, і зараз ми зіткнулися з дуже складною справою. Під час війни зникло багато наших радянських дітей.

— Галино Олексіївно, — схопила Катя за руку Галину Олексіївну, — ми й прийшли до вас про це поговорити. Ви розкажіть татові про тьотю Олю, про Ясика.

— Сашо, це про того Ясика, про якого я тобі написала, — пояснила Галина Олексіївна.

— Я пам'ятаю. Ви знаєте, нам пощастило викрити одну жінку, яка підкинула в ясла чужу дитину, а потім прийшла за нею — вона спекулювала на цій дитині, а чия це була дитина насправді — ще не встановлено. Але не в тому справа, важливо те, що органам безпеки вдалося встановити, що ця жінка під час війни була технічною підсобницею професора Хопперта, який вивіз будинок з радянськими дітьми до Німеччини. Вона була безпосередньою помічницею ще однієї темної зрадниці, яка відібрала малих радянських дітей і потім їх вивезла. Фрау Фогель — так називалася ця жінка, а тепер вона з професором в західній зоні.

— Фрау Фогель? — закричала Катя. — Так вона ж була у нас в концтаборі за наглядачку. Вона ще побила мене раз. Тільки я зовсім не кричала. І Ясик зник при ній, і Лідочка Гончаріна, і ще діти.

— Так, той Ганс і Лінда були саме вони, — сказала впевнено Ліна. — Але де вони зараз?