Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

-Не говори так.Це нечесно щодо твоєї дівчини.

Коні засміявся.

-Гарно,гарно, пані сусідко!Люблю жіночу солідарність.Тільки цього разу, ти солідарна з дамою, котра не розуміється на жіночій солідарності.Вона вважає тебе розпусною стервою, від якої можна чекати всього, чого завгодно.

-Я з нею поговорю, -сказала Маргарита і принюхалася.

-Як хочеш,-сказав Коні і знизав плечима.

-Коли вона сьогодні прийде?- спитала Маргарита.

-Вона не прийде!- Коні встав і долив собі кави.

-Ну.то завтра.-сказала Маргарита.

-Пані сусідко,-промовив Коні,-моя кохана взагалі вже ніколи не прийде. Вона мене відшила! Ичора опівночі на трамвайній зупинці!

-Через мене?- Маргарита була така вражена, шо навіть облишила принюхуватися.

-Через мене,-сказав Конні. - Бо я зізнався, що ти мені подобаєшся.Бо я сказав , що ти супер.І не тільки зовні.Що в тебе, крім усього іншого, чудовий характер! -Конні гримнув по столі філіжанкою так, що аж вихлюпнулася кава.-І вона ще завжди казала, що головне це чесність і відвертість! А коли з нею чесно і відверто, то вона ридає і ображається!

– Може, в неї просто здали нерви, – сказала Маргарита. -Іспит на осінь, ціле літо без канікул – слухай, їй зараз дуже несолодко, ти мусиш її зрозуміти!

Конні втупився в розлиту каву, тицьнув пальцем у кавову калюжу і написав на світлому столі коричневою рідиною: «ГІМНО». І, вже не намагаючись видаватися «незворушним», сказав:

– Я все розумію, – пані сусідко. – Але те, що мені вчора вилила на голову моя кохана, – це вже занадто! Чесно! Там було кілька таких закидончиків… Це було зовсім не смішно! Почалося все через тебе, але далі!… – Конні похитав головою, пригадуючи вчорашню сварку. – Що тобі сказати, сусідко, що тобі сказати…

– Що сказати? – перепитала Маргарита.

– Ах, нічого! – Конні зробив непевний рух рукою. – Тут можна сказати тільки одне: «До побачення!»

– Все якось втрясеться, – сказала Маргарита. Конні похитав головою.

– Вона сказала, що в ліжку я ні до чого. Вона сказала, що їй ніколи, жодного разу, зі мною не подобалось. І до того ж я, мовляв, не джентльмен, і в мене нікудишні манери. І я не цікавлюся музикою, бо не ходжу в оперу. І в театр. І мої друзі – ідіоти, з ними нема про що говорити. Одне слово, я останнє гімно!

– Чого не скажеш під час сварки, – пробурмотіла Маргарита, але це прозвучало не дуже переконливо.

Мокре коричневе «ГІМНО» висохло. Конні спробував реставрувати це свідчення свого настрою рештками кавової калюжі. Але їх вистачило тільки на те, щоби підмалювати «ГІМН».

– А які в тебе супутні обставини? Що заважає тобі посміхатися своїми чарівними устами? – спитав він.

Маргарита не бачила причин не розповісти Конні про свої «вирвані зуби», адже від покинутого коханця можна було сподіватися співчуття і розуміння!

Маргарита мала рацію! Конні її розумів. Він анітрішечки не звинувачував її в тому, що сталося. Підсівши до дівчини на підвіконня, він поклав руку їй на плече і потішив:

– Це минеться, пані сусідко, нічого не триває вічно. Все так не буде. За два роки забувається навіть найстрашніше горе!

– А чому саме за два? – здивувалася Маргарита. Коцні знизав плечима:

– Так завжди стверджує моя мамуча, – сказав він. – А кому ж, як не їй, це знати: в неї часто трапляється страшне горе.

Маргарита прихилилася до Конні.

– Ти дієш на мене заспокійливо, – пробурмотіла вона.

– Я радий, – пробурмотів Конні.

Так вони і сиділи в кухні на підвіконні, аж доки з передпокою не долинули якісь звуки. Хтось зайшов у квартиру.

– Це мамуча, – Конні забрав руку з Маргаритиного плеча. -Не треба, щоби вона бачила нас так. – Він зісковзнув із підвіконня. – Бо вона негайно роздзвонить по всій околиці про наші заручини! – Конні спробував весело посміхнутися. Це йому не дуже вдалося. – Хоча я, властиво, нічого не мав би проти!

Маргарита заперечливо похитала головою. Доброзичливо, та дуже рішуче.

– Що, і запропонувати не можна? – спитав Конні.

– Дякую! – в Маргаритиному голосі не вчувалося насмішки. – Дуже мило з твого боку. Але зараз це зовсім недоречно!

– Я так і думав, – сказав Конні. Він налив собі третє горнятко кави. – Нічого страшного! Ми ж ще молоді! От поїдемо до сонця, неба й моря і будемо любитись, і шануватись, і зализувати одне одному рани.

Маргарита засміялася. Конні теж засміявся.

– Ну, бачиш, пані сусідко, – сказав він, – твоє горе зліпити докупи з моїм горем і розділити навпіл – і все виглядає вже не так жахливо, правда?

Маргарита не встигла відповісти нічого, бо до кухні зайшла мама Конні й одразу ж заговорила. Вона посварилася з м'ясником. Обурена, вона підсувала Маргариті й Конні під ніс шматок яловичини, щоби вони підтвердили, що м'ясо зажирне і надто жилаве! І що м'ясник – ошуканець, бо продав його за ціною першого сорту! Той шахрай може собі таке дозволити лише тому, що він єдиний м'ясник у цілому районі! Монополіст клятий!

Розділ 12,

у якому Маргарита бере себе в руки, а добре слово покращує зіпсуті стосунки

Останній тиждень навчального року почався з дощового понеділка. Коли Маргарита прокинулась і, мружачись, подивилася на темно-сіре небо, з якого, як із душу, лив дощ, вона вирішила, що ліпше цей день узагалі не починати. Пощо вставати і кудись іти? Навчання вже скінчилося. Жодних контрольних уже не буде, ніякого нового матеріалу, всі оцінки виставлені! Останній тиждень учні просто відсиджували в школі, як у почекальні вокзалу, з якого вже не відходять поїзди. Принаймні так було завжди, тож можна припустити, що і цього року буде щось подібне. От тільки тепер у почекальні разом із іншими сидів Кальб! А Маргариті було нелегко щодня впродовж п'яти годин, зібравши всю волю в кулак, вдавати, ніби и колишній хлопець для неї не існує! їй коштувало велетенських зусиль ніколи не дивитись у його бік, робити гак довкола його парти, не перетинатися з ним ні по дорозі до смітника, ні деінде, не зіштовхуватись у дверях. «Невже я не заслужила, – подумала Маргарита, – відпочити від цієї тяжкої праці хоча б один день!»

Дівчина вилізла з ліжка, почвалала до вікна, зачинила його, опустила жалюзі, повернулася назад у ліжко і натягнула на голову ковдру, щоби не чути ранкового руху у квартирі.

Тільки-но Маргарита занурилась у солодку дрімоту, як до кімнати зайшла мама, стягнула з п голови ковдру, примовляючи:

– Маргарито, вставай, тобі пора до школи!

– Я сьогодні до