Пригоди барона Мюнхаузена - Рудольф Еріх Распе

Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся навтьоки і біг, не спиняючись, два тижні, доки не прибув до Мадрида.

Усе його військо кинулося за ним, боячись навіть оглянутися. Таким чином, завдяки моїй хоробрості англійці остаточно розгромили ворога.

— Що ми б робили без Мюнхаузена? — казали вони і тиснули мені руки, називали рятівником англійської армії.

Англійці були настільки вдячні мені за надану допомогу, що запросили до Лондона на гостину. Я охоче поселився в Англії — хоча навіть не уявляв тоді, які пригоди очікують на мене в цій країні.

Людина-ядро

А пригоди були неймовірні. Ось що сталось одного разу.

Якось я гуляв околицями Лондона і дуже стомився. Мені закортіло лягти відпочити.

День був літній, сонце палило немилосердно; я мріяв про прохолодну місцину десь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, й ось я в пошуках затінку заліз у жерло старої гармати й одразу заснув богатирським сном.

Мушу вам сказати, що саме цього дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і з радощів стріляли з усіх гармат.

До гармати, в якій я відпочивав, підійшов гармаш і, нічого не запідозривши, підпалив ґніт.

Я вилетів із гармати, наче справжнє ядро, перелетів на інший берег ріки і потрапив на подвір’я якогось селянина.

На щастя, у дворі було складене м’яке сіно. Я встромився головою в самісіньку середину величезної скирти. Це врятувало мені життя, але, звісно ж, я втратив свідомість.

Так непритомний я пролежав три місяці.

Восени ціна на сіно підскочила, і хазяїн надумав продати його. Робітники оточили мою скирту та заходилися перекидати її вилами. Від їхніх гучних голосів я прийшов до тями. Сяк-так вибрався на верхівку скирти, а тоді впав хазяїну просто на голову і ненароком скрутив йому карк, від чого він на місці віддав Богу душу.

Втім, ніхто особливо за хазяїном не плакав. Він був безсовісним скнарою і — не платив своїм працівникам грошей, до того ж був загребущим торгашем — продавав своє сіно лише тоді, коли воно дуже дорожчало.

Поміж білих ведмедів

Мої друзі були просто щасливі, що я залишився живим. Взагалі, в мене завжди було дуже багато гарних друзів. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не загинув. Вони давно вважали мене мертвим.

Особливо зрадів славетний мандрівник Фіппс, який саме тоді збирався здійснити експедицію до Північного полюса.

— Дорогий Мюнхаузен, я просто у захваті, що можу вас обійняти! — вигукнув Фіппс, ледве я з’явився на порозі його кабінету. — Ви мусите негайно їхати зі мною в експедицію — як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені не пощастить!

Я, звісно, тієї ж миті погодився, і вже через місяць ми були неподалік від полюса.

Одного разу, коли я стояв на палубі, то помітив удалині високу льодяну гору, на якій тупцювали два білих ведмеді.

Я схопив рушницю і стрибнув із судна просто на айсберг.

Важко мені було дертися на гладенькі, наче дзеркало, льодяні скелі, щохвилини ризикуючи скотитися вниз та провалитися в бездонну прірву. Але я здолав усі перешкоди й дістався до вершини крижаної гори та підійшов майже впритул до ведмедів.

І раптом зі мною трапилось нещастя: збираючись вистрілити, я посковзнувся на льоду і впав, до того ж вдарився головою об кригу і знепритомнів. Коли через півгодини я повернувся до тями, то ледве не скрикнув від жаху: велетенський білий ведмідь підтоптав мене під себе і роззявив пащу — певно, готувався мною повечеряти.

Рушниця моя лежала далеко на снігу.

Втім, зброя тут нічим би не допомогла, бо ж ведмідь усією своєю масою навалився мені на спину і не давав бодай поворушитися.

Із величезними труднощами я витягнув з кишені свій маленький кишеньковий ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на задній нозі.

Він заревів від болю і на хвилину випустив мене зі своїх страшних обіймів.

Скориставшись цим, я, як завжди, сміливо підбіг до рушниці й вистрілив у лютого звіра. Ведмідь упав на сніг, як підкошений.

Але на цьому не скінчилися мої нещастя: постріл розбудив кілька тисяч ведмедів, які спали на льоду неподалік від мене.

Ви лишень уявіть собі: кілька тисяч ведмедів! Вони всією ордою рушили просто на мене. Що мені робити? Ще хвилина — і мене розтерзають люті хижаки!

Зненацька мені сяйнула блискуча думка. Я схопив ніж, підбіг до вбитого ведмедя, здер із нього шкуру і начепив її на себе. Так, я начепив на себе шкуру ведмедя! Звірі обступили мене. Я був переконаний, що вони витягнуть мене із маскування та роздеруть на клоччя. Але вони обнюхали шкуру і вирішили, що я їхній товариш, тому мирно повернулися до своїх справ, лишивши мене в спокої.

Незабаром я навчився рикати по-ведмежому та смоктати лапу.

Звірі поставилися до мене дуже довірливо, і я вирішив скористатися цим.

Один лікар розповідав мені, що удар, нанесений в потилицю, спричиняє миттєву смерть. Я вирішив перевірити це. Підійшов до найближчого ведмедя і встромив йому ножа просто в потилицю.

Я не сумнівався: якщо звір уціліє, він тут же розтерзає мене. На щастя, мій дослід удався. Ведмідь упав замертво, не встигнувши навіть рикнути.

Тоді я вирішив таким самим чином розправитися з рештою ведмедів. Це мені вдалося без особливих труднощів. Хоча вони бачили, як падали їхні товариші, але ж мене сприймали за одного із них. Тому й не могли второпати, що їх вбиваю я.

Протягом якоїсь години я поклав кілька тисяч ведмедів.

Здійснивши цей подвиг, я повернувся на корабель до свого приятеля Фіппса і розповів йому все.

Він послав зі мною сотню своїх найдужчих матросів. Ті здерли шкури з убитих ведмедів і перетягли ведмежі туші на корабель.

Туш було так багато, що корабель не міг рушити далі. Нам довелося повернутися додому, хоча ми не добралися до місця свого призначення.

Ось чому капітан Фіппс так і не відкрив Північний полюс.

Втім, ми не шкодували про це, бо ведмеже м’ясо, яке ми привезли, виявилося напрочуд смачним.

Друга мандрівка на Місяць

Коли я повернувся до Англії, то дав собі слово більше ніколи не затівати жодних