Пригоди барона Мюнхаузена - Рудольф Еріх Распе
Одного разу після запеклої битви із турками ми захопили ворожу фортецю. Я першим увірвався до неї і, прогнавши із укріплення всіх турків, прискакав до криниці, щоб напоїти розпаленого коня. Мій огир почав пити, але ніяк не міг утамувати спрагу. Минуло кілька годин, а він усе не відривався від криниці. Що за дивовижа? Я не знав, що й думати. Але раптом позаду почувся дивний плюскіт.
Я поглянув назад і від здивування ледве не звалився з сідла.
Виявилося, що вся задня частина мого коня була геть відрізана! І вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною утворилося чималеньке озеро. Я був приголомшений. Як пояснити це диво?
Але ось прискакав до мене один із моїх солдатів, і все одразу стало зрозуміло.
Коли я переслідував ворогів і увірвався до воріт фортеці, турки саме в ту мить зачинили ці ворота і відрізали ними задню половину коня. Немовби розрубали його навпіл! Ця задня половина певний час залишалася неподалік від воріт, брикаючись та розганяючи турків ударами копит, а тоді почвалала на луку неподалік.
— Там вона і досі пасеться! — повідомив мені солдат.
— Пасеться? Не може бути!
— Погляньте самі.
Я помчав на передній половині коня до луки. Там і справді помітив задню частину свого огира. Вона мирно собі скубла травичку на зеленій поляні.
Без зволікань я послав за військовим лікарем, і він зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими пагінцями, бо ниток у нього під рукою не виявилося.
Обидві половини чудово зрослися, а лаврові пагони пустили корені в тілі мого коня, і вже через місяць у мене над сідлом утворилась альтанка із лаврового віття.
Сидячи в цій затишній альтанці, я здійснив чимало неймовірних подвигів.
Верхи на ядрі
У тім, під час війни мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах. Було це так.
Ми тримали в облозі якесь турецьке місто, і нашому командирові знадобилося дізнатися, чи багато в цьому місті гармат.
Але в усій нашій армії не знайшлося відчайдуха, який погодився би крадькома пробратися у ворожий табір.
Найхоробрішим серед усіх, звичайно ж, виявився я.
Я став поруч із гігантською гарматою, яка вела вогонь по турецькому місту, й коли із жерла вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацьки понісся уперед. Усі в один голос вигукнули:
— Браво, браво, бароне Мюнхаузен!
Спочатку я летів із задоволенням, але коли віддалік уже виднілося вороже місто, мене охопили тривожні думки.
«Гм! — сказав я собі. — Залетіти туди, очевидно, ти залетиш. Та от чи вдасться тобі звідти вибратися? Вороги не будуть із тобою церемонитися, вони схоплять тебе як шпигуна та повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузен, повертайся, допоки не пізно!»
Цієї миті повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір.
Не довго думаючи, я пересів на нього і спокійненько помчався назад.
Звісно ж, під час польоту я ретельно перерахував усі турецькі гармати і привіз своєму командирові найточніші дані про артилерію ворога.
Із болота за кіску
Взагалі-то, саме під час цієї війни зі мною трапилося чимало пригод.
Одного разу, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні. Але мій огир не дострибнув до берега, і ми з розгону шубовснули в рідку твань.
Шубовснули і почали тонути. Порятунку чекати було нізвідки.
Болото із жахливою швидкістю засмоктувало нас усе глибше і глибше. Ось уже всенький тулуб мого коня затягнуло в смердюче болото, ось уже й моя голова занурилася в багно, і назовні лишилася стирчати лише кіска моєї перуки.
Що ж мені було робити? Ми з конем неодмінно загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Добре, що я — надзвичайний силач. Схопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув її догори і без особливого напруження витягнув із болота і себе, і свого коня, якого міцно стиснув обома ногами, наче щипцями.
Так, я підняв у повітря і себе, і свого коня. А якщо ви думаєте, що це легко, спробуйте самі так зробити.
Бджолиний пастух та ведмеді
Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від страшної біди.
Одного разу під час бою турки оточили мене і я, хоча й бився, наче тигр, усе-таки потрапив до них у полон.
Вони мене зв’язали і продали в рабство.
Для мене почалися чорні дні. Щоправда, роботу мені загадували неважку, але досить рутинну та набридливу: мене призначили бджолиним пастухом. Кожен ранок я мусив виганяти бджіл султана на галявину, пасти їх цілісінький день, а увечері заганяти назад до вуликів. Спочатку все йшло добре, але якось під час перерахунку своїх бджіл я помітив, що однієї бракує.
Я попрямував шукати її й незабаром помітив, що на неї напали два величезних ведмеді, які, певно, хотіли роздерти її навпіл та поласувати солодким медком.
У мене в той час при собі не було зброї — лише маленький срібний топірець.
Я розмахнувся і метнув цей топірець у жадібних звірів, щоб налякати їх та звільнити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулися навтьоки, і бджілка була врятована. Але, на свою біду, я не розрахував силу своєї могутньої руки й так швиргонув топірець, що він залетів аж на Місяць. Ви хитаєте головою та смієтеся, а от мені в той час зовсім було не до сміху.
Я замислився. Що ж мені робити? Де взяти таку довгу драбину, щоб дістати до самого Місяця?
Перша мандрівка на Місяць
На щастя, я згадав, що в Туреччині є такий овоч, який росте неймовірно швидко й подеколи доростає до самого неба.
Це турецький біб. Не гаючи й миті, я посадив у ґрунт один із таких диво-овочів, і він миттю почав рости.
Він ріс усе вище й вище і незабаром сягнув Місяця!
З криком «ура!» я поліз по стеблу. За якусь годину я опинився на Місяці.
Нелегко мені було знайти там свій топірець. Адже Місяць сріблястий, і топірець срібний. А срібне на сріблястому не видно… Зрештою я таки відшукав свій топірець на купі трухлявої соломи. Радо засунув його за пояс і хотів було спуститися вниз на Землю.
Але мене знову переслідували нещастя: сонце висушило моє
