Пригоди барона Мюнхаузена - Рудольф Еріх Распе

— Три хвилини тому я був у Відні, — відповідав на бігу чоловічок, — а тепер іду до Константинополя, щоб пошукати собі якоїсь роботи. А гирі я повісив до ніг навмисне, щоб не бігти занадто швидко, адже нікуди не поспішаю.

Дуже сподобався мені цей дивовижний скороходець, і я взяв його до себе на службу. Він охоче приєднався до мене.

Наступного дня обабіч дороги ми помітили чоловіка, який лежав ниць, приклавши вухо до землі.

— Що ти тут робиш? — запитав я у нього.

— Слухаю, як у полі трава росте! — відповів він.

— І чуєш?

— Чудово чую! Для мене це дрібнички!

— Що ж, тоді чи не згодишся піти до мене на службу? Твій гострий слух може придатися мені в дорозі.

Чоловік погодився, і ми попрямували далі.

Незабаром я помітив мисливця, в руках якого була рушниця.

— Слухай, — звернувся я до нього. — В кого ти стріляєш? Довкруги не видно ні звіра, ні птиці…

— На даху дзвіниці в Берліні сидів горобчик, і я поцілив йому просто в око.

Ви знаєте, як я люблю полювання! Тож я обійняв влучного стрілка й запросив його до себе на службу. Він із радістю приєднався до мене.

Ми проїхали багато країн, міст і селищ, та ось наблизилися до великого лісу. Дивимося — край дороги стоїть височезний чолов’яга і тримає в руках мотузку, яку накинув петлею навкруги всього лісу.

— Що це ти тягнеш? — запитав я в чоловіка.

— Та оце треба дровець нарубати, а сокиру вдома забув, — відповів силач. — Я намагаюся без сокири обійтися.

Він смикнув за мотузку — і величезні дуби підлетіли в повітря, наче тоненькі билиночки, та впали на землю.

Звісно, я не пошкодував грошей і відразу ж запросив силача до себе на службу.

Коли ми дісталися до Єгипту, там здійнялася така страшна буря, що всі наші карети та коні перевертом покотилися по дорозі.

Віддалік ми помітили сім млинів, лопаті яких крутилися, мов скажені. А на пагорбі лежав чоловік і затискав свою ліву ніздрю пальцем. Помітивши нас, він підхопився і ввічливо привітався зі мною, і буря тієї ж миті вщухла.

— Що ти тут робиш? — поцікавився я.

— Примушую крутитися млини свого господаря, — відповів він. — А щоб вони не зламалися, я дую не надто сильно — лише з однієї ніздрі.

«Цей хлоп мені знадобиться», — подумав я і запропонував йому їхати зі мною.

Китайське вино

В Єгипті я швиденько виконав усі доручення султана. Моя винахідливість допомогла і в цьому. За тиждень я разом зі своїми незвичайними слугами повернувся до столиці Туреччини.

Султан був радий моєму поверненню і дуже хвалив мене за мої вдалі дії в Єгипті.

— Ви розумніші, ніж всі мої візири, шановний Мюнхаузен! — сказав він, міцно тиснучи мою руку. — Приходьте сьогодні до мене на обід.

Трапеза виявилася дуже смачною, але — от шкода! — на столі не було вина, бо туркам за законом заборонено пити хмільні напої. Я був вельми засмучений, і султан, щоб розрадити мене, повів після обіду до свого кабінету, відкрив потаємну шафку та дістав звідти пляшку.

— Такого чудового вина ви не куштували в житті, мій любий Мюнхаузен! — сказав він, наливаючи мені повну склянку.

Вино дійсно було хороше. Але я після першого ж ковтка заявив, що в Китаї у тамтешнього богдихана Фу Чана вино ще краще.

— Мій любий Мюнхаузен! — вигукнув султан. — Я звик вірити кожному вашому слову, адже ви — найбільш правдива людина на землі, але клянуся, що зараз ви говорите неправду: кращого за це вино не буває!

— А я вам доведу, що таки буває!

— Мюнхаузен, ви верзете дурниці!

— Ні, я кажу істинну правду й щоб довести це, беруся рівно за годину принести вам із богдиханського погреба пляшку такого вина, у порівнянні з яким ваш цей напій — нікчемна кислятина!

— Мюнхаузен, ви забуваєтеся! Я завжди вважав вас одним із найбільш правдивих людей на землі, а тепер бачу, що ви — безсоромний брехун!

— Якщо так, я вимагаю, щоб ви переконалися негайно, чи правду я кажу!

— Згоден! — відповів султан. — Якщо до четвертої години ви не доставите мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я накажу відрубати вам голову.

— Чудово! — вигукнув я. — Погоджуюсь на ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота із вашої скарбниці, скільки здатна винести одна людина за один раз.

Султан погодився. Я написав китайському богдихану листа, в якому попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.

«Якщо ви відмовитесь виконати моє прохання, — писав я, — ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката».

Коли я закінчив писати, було вже п’ять хвилин по третій.

Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він відв’язав гирі, які висіли у нього на ногах, узяв листа і тієї ж миті зник із очей.

Я повернувся до кабінету султана. Очікуючи на скорохода, ми спорожнили почату нами пляшку.

Пробило чверть по третій, тоді пів на четверту, тоді за чверть четверту, а мій скороход не з’являвся.

Мені стало якось не по собі, особливо коли я помітив, що султан тримає в руках дзвіночок, аби подзвонити та покликати ката.

— Дозвольте мені вийти до саду, щоб подихати свіжим повітрям! — сказав я султану.

— Вельми прошу! — відповів султан із найлюб’язнішою посмішкою.

Але коли я вийшов до саду, то помітив, що за мною, ледве не наступаючи на п’яти, йдуть якісь люди. Вони не відходили від мене ні на крок.

Це були кати султана, які готувалися будь-якої миті накинутися на мене і відрубати мою бідолашну голову.

У відчаї я кинув погляд на годинник. За п’ять четверта! Невже мені залишилося жити лише п’ять хвилин? О, це надто жахливо! Я покликав свого слугу — того самого, що чув, як росте в полі трава, і запитав у нього, чи не чує він тупоту ніг скорохода. Той приклав до землі вухо, а потім повідомив мені, що, на лихо, лінивий скороход заснув!

— Заснув?!

— Так, заснув. Я чую, як він хропе далеко-далеко звідси.

У мене ноги підкосилися від жаху. Ще хвилина — і я загину безславною смертю.

Я гукнув іншого слугу, того, який зумів поцілити горобця, і він миттю забрався на найвищу вежу, став навшпиньки і пильно подивився