Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко
— Так, мій генерале, — непевним голосом озвався Маєр, — звичайно, ще не все втрачено. Але мене охоплюють відчай та страх, коли починаю думати про наше майбутнє.
— Солдат не повинен відчувати страху, — різко кинув Дітмар, — бо тоді він перестає бути вояком.
— Звичайно, — пожвавішав Маєр, — у нас немає особливих підстав для відчаю. Німецькі солдати вийшли на береги Волги. Вермахт здобув історичну перемогу.
— Не історичну, а скоріше — істеричну, — глузливо зауважив Дітмар, — бо наслідки походу на схід вже давно вирішені. І вирішені не на нашу користь. Ми програли війну. Отже, будь-які розмови про історичні перемоги — безпідставні.
— Але Сталінград має впасти з дня на день, мій генерале! Це реалія, яку важко заперечити!
— А що далі? — байдуже запитав Дітмар. — Що нам дасть захоплення цього міста? У нас немає сил для форсування Волги та виходу до Уралу. А за Уралом ще лишається величезна територія.
— Фюрер дав наказ форсувати Волгу!
— Ну й що? — перебив Маєра Дітмар. — Я з таким же успіхом, гер Маєр, можу наказати вам взяти на спину цей палац, в якому ми зараз перебуваємо, і перенести його у ваш маєток, який, як мені відомо, розташований неподалік Мюнхена. Чи спроможні ви, при всьому бажанні, виконати цей безглуздий наказ? Повторюю — ми програли війну.
— Що ж нас чекає в майбутньому? — розгублено озвався Маєр.
— Продовжимо нашу боротьбу, — відповів Дітмар, — але в інших умовах. Боротися з комунізмом необхідно більш підступною та витонченою зброєю. Я привіз надзвичайно секретні інструкції, і завтра ти з ними мусиш докладно ознайомитися. Ми ще не закінчили цю війну, а вже посилено почали готуватися до нової, яка, будемо сподіватися, виявиться більш щасливою для нас. Настав час готувати нову зброю для нової війни.
— Ви маєте на увазі, мій генерале, зброю, яку невдовзі завезуть на Татарський острів?
— Дурниця! — заперечив Дітмар. — Я більш ніж певен, що всі ці «Табун-5» та «Табун-10» неспроможні змінити хід війни на нашу користь. Якщо нам пощастить очистити тили наших військ від партизан — то цією «перемогою» ми продовжимо на якийсь час свою власну агонію. У майбутній боротьбі нам необхідно скористатися іншою зброєю. У відкритому бою ми ніколи не подолаємо комуністів. Доказ — нинішня війна.
— Яка ж нова зброя буде застосована?
— Нарешті, — пожвавішав Дітмар, — ми зможемо перейти до більш конкретної розмови, яка стосується нас безпосередньо.
— Я слухаю вас, мій генерале.
— Нова зброя, яку я маю на увазі, буде використана проти комуністів у далекому майбутньому. Вона має знешкодити тих росіян, які ще не народилися і не скоро з'являться на світ. Зброя буде діяти через два-три десятиліття.
— Знову нічого не розумію, мій генерале! — розгубився Маєр.
— Зараз я тобі все поясню. У відомстві Гіммлера створено велику групу під керівництвом бригаденфюрера фон Крігера. Її завдання — планування майбутніх політичних, ідеологічних, економічних диверсій на територіях, які знаходитимуться під контролем комуністів. Наш противник повинен бути знекровленим і розкладеним зсередини. Він мусить втратити так званий революційний ентузіазм, віру в комунізм. І наш удар необхідно спрямувати проти молодого покоління. Проти тих, хто не стикався віч-на-віч з нами і не має про нас достатньої уяви. Молоді, яка житиме у майбутньому в соціалістичних країнах, необхідно всіляко прищеплювати ниці, тваринні інстинкти, виховувати в неї агресивність, цинізм, вороже ставлення до старших поколінь, до їх здобутків, зневагу до вітчизняних героїв, тамувати почуття патріотизму. Спадкоємці солдат нинішньої Червоної Армії не повинні проявляти героїзм, закривати своїми грудьми амбразури, безстрашно вмирати за свою Вітчизну. Наступні покоління росіян повинні переродитися, забути про такі поняття, як честь, совість, вірність, обов'язок! І наша розвідка вже сьогодні думає, як здійснити цей задум, втілити його в життя!
— Я не покладаю особливих надій на розклад більшовиків, — озвався Маєр, — і вважаю, що всі розрахунки групи фон Крігера приречені на провал.
— Не перебивай, — зауважив Дітмар. — Зараз певні завдання покладаються й на штандартенфюрера фон Маєра.
— Слухаю, мій генерале! Я готовий виконати будь-яке ваше доручення! — покірно виголосив Маєр.
— Нині у всіх школах СД, — повідомив Дітмар, — створюються групи слухачів «Альфа». Завдання випускників цих груп провадити активну підривну роботу на ворожих територіях в далекому майбутньому. І основна увага звернена, зрозуміло, на Росію. До групи «Альфа» набирається лояльна, перевірена молодь віком від 18 до 25 років. Наші вихованці зможуть виконувати поставлені перед ними завдання на протязі трьох, а то й чотирьох десятиліть. Головне — посадити дерево, виростити сад, а плоди — будуть! От ми й приступаємо до закладки своїх «садів». Слухачі групи «Альфа» прибудуть до школи «Вольф» через місяць, зараз іде остаточне формування цієї групи. Гра, як кажуть, варта свічок. Один наш суперагент Рудий чого вартий! Він ще зовсім молода людина, а вже має неабиякі заслуги перед рейхом. Це людина без нервів, без совісті, без серця, зіткана з підступу та підлості. Саме такі особи потрібні нам для майбутніх диверсій.
— Не вірю я зрадникам, мій генерале!
— Чому? — здивувався Дітмар. — У Рудого немає шляхів до відступу. Він змушений служити нам до останнього подиху. Рудий зрадив усіх, кого міг, навіть своїх рідних. Зараз ми повинні створити йому переконливий ореол героя. Він уже «потерпів» від фашистів! Карателі розстріляли його рідних! І ніякі чекісти не зможуть додуматися, що сам Рудий попросив гестапо ліквідувати своїх родичів, бо вони дізналися про його зв'язок з нашою розвідкою і намірялися повідомити про його зраду партизанів.
— Страшні часи доводиться нам переживати, — приречено промовив Маєр. — Що тепер всі ці «руді», «зелені», «консули», коли нас чекає неминуча поразка? Я звик вважати цей
