Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко

— Краще, гер Маєр, думати про наші здобутки, ніж утрати, — порадив Дітмар, — думати про поліпшення свого становища, а не про його погіршення. Ще недавно вам загрожувала особиста катастрофа. У вас були всі підстави потрапити в штрафний батальйон рядовим солдатом і опинитися на берегах Волги. І ви повинні радіти, гер Маєр, що вас минула чаша сія. Зараз нам буде значно легше. На місце фон Лау призначено колишнього мого підлеглого, генерала Лютца Шварца.

— Яка кара чекає фон Лау? — запитав Маєр. — Невже його, генерала, пошлють рядовим на Східний фронт і він опиниться в штрафному батальйоні?

— Фон Лау не став чекати кари, — байдуже відповів Дітмар, — він отруївся ціаністим калієм, коли в нього на квартирі знайшли значну кількість золотих монет, «подарованих» більшовицькою розвідкою. Фон Лау зрозумів, що він програв свій бій — остаточно і безповоротно. Жах! Німецький генерал — співробітничав з більшовиками!

— Така блискуча кар'єра і такий безславний кінець, — розгублено промимрив Маєр, — доля й справді грає людиною, як їй забажається. Що, якби з Москви не прибула група особливого призначення, а її керівник не вирішив провести розширену нараду цих бандитів? Страшно й подумати про можливі наслідки. Я маю бути до кінця зобов'язаний Консулу за порятунок.

— Життя, — підхопив Дітмар, — це боротьба за існування, і не варто, мій друже, все близько брати до серця. Не такі вже безнадійні наші справи, як це може здатися на перший погляд.

У Зоряній почулися удари годинника. Юрко нарахував вісім. Отже зараз вісім годин вечора. Розмова триває вже три години. Від напруги стугонить у скронях.

— Скажу тобі, Отто, — вів далі Дітмар, — що ми вже проводимо таємні переговори з представниками американської розвідки. Переговори проходять успішно. Не тільки ми боїмося та остерігаємося більшовиків — їх побоюються й наші противники. А зараз, мій полковнику, я вручу вам невеличкий, але бажаний дарунок.

Почулося якесь шарудіння, скрипнув стілець, клацнули замки портфеля.

— Візьми, Отто, — прогудів Дітмар. — Це тобі чек на п'ятдесят тисяч доларів, виручених від продажу фунтів стерлінгів з «монетного двору» пана Хоткевича. Їх прийняли без будь-якої підозри. Ніхто з касирів навіть не міг подумати, що ті фунти виготовлені не в Лондоні, а в глухому селі, оточеному непрохідними болотами!

— Я вам вельми вдячний, мій генерале, — догідливо промовив Маєр, — ви маєте добре серце і щедру руку.

Дітмар же вів далі своє:

— Нам необхідно поспішати, якщо ми хочемо оволодіти скарбами пана Хоткевича. У нас дуже мало часу. Через рік на береги Прип'яті прийдуть більшовики, і нам доведеться назавжди попрощатися з цим чудовим таємничим палацом та його загадковими підземеллями, ми програємо, мій друже, нашу власну «війну». А це дуже й дуже небажано. Що нас чекає на старість? Пенсія, з якої будемо економити кожен пфенінг. Зараз всі зусилля бажано спрямувати на пошуки скарбу пана Хоткевича. Мусить же залишитися якась ниточка, якісь очевидці… Нам навіть невідомо, чи збереглася зараз фальшивомонетня, в якій колись вироблялися фунти стерлінгів.

— Збереглася, мій генерале, — запевнив Дітмара Маєр. — її не затопили підземні води. Там і зараз зберігається близько мільйона фунтів. Нарешті маємо достовірні відомості.

Юрко мало не прикипів до трубки. Невже фашистам пощастило довідатися про таємницю підземелля? Новина була настільки несподіваною, що хлопець мало не заціпенів від слів Маєра.

— Звідки ці відомості? — зацікавився Дітмар. — І наскільки вони достовірні? Можливо, це якась чергова вигадка?

— Ні, мій генерале, — впевнено відповів Маєр, — затоплені лише льохи під Білою вежею, а підземелля збереглося. До нього веде таємний хід із старих каменоломень.

— Це сенсація! — зрадів Дітмар. — Хто ж дістав ці відомості?

Маєр одразу ж пояснив:

— Житель села Відрадне Никон Шудря, старший брат дворецького пана Хоткевича. Він здався в полон під Харковом, виконав ряд доручень нашої розвідки, і його відпустили до своєї родини. Никон Шудря був лакеєм пана Хоткевича, користувався його особливим довір'ям. Він часто бував у підземеллі, знає його розташування, неодноразово працював у фальшивомонетні. Чудово володіє німецькою мовою, яку вивчив, коли разом з паном перебував у Німеччині. Пан Хоткевич навчався в Лейпцігському університеті і тримав при собі цього лакея. Шудря запевняє, що залиті лише льохи під Білою вежею, а в підземелля, зокрема в фальшивомонетню, не потрапила жодна крапля води.

— Це вже якийсь проблиск, — зрадів Дітмар, — таємниця підземелля набуває реальних обрисів. Де ж вхід до фальшивомонетні?

— На жаль, його точного місцезнаходження він не знає. Дітмар вилаявся.

— Тож виходить, що всі скарби пана Хоткевича втрачені для нас назавжди і безповоротно?

— Не зовсім так, — заперечив Маєр, — мені пощастило роздобути ще триста тисяч фунтів стерлінгів.

— Ні, ви геній! — вигукнув Дітмар. — Де ж цей скарб?

— У моїй опочивальні. Ними забито сейф, валіза, шухляди письмового стола.

— Яка необережність! У нас були наміри провести обшук опочивальні гера Маєра. І його відмінили після одержання стенограми Консула. Досить було б натрапити на фунти — і штандартенфюрер Маєр був би розстріляний. Навіщо цей непотрібний риск?

— У мене не було іншого виходу, — пояснив Маєр. — Я спокійний лише тоді, коли пачки купюр лежать у моєму сейфі. Я знав, що мені загрожує смертельна небезпека, але не міг діяти інакше.

— Розумію, Отто, — примирливо сказав Дітмар, — не тримати під рукою такий скарб — важко. Але все одно треба бути обережнішим. Що ж ти думаєш робити з цими грішми?

— Вручити їх вам, мій генерале!

— Спасибі, Отто! Тижнів через два фунти стерлінгів опиняться в Женеві. Ми покладемо на наш рахунок досить солідну суму. І все ж варто прискорити пошук скарбниці пана Хоткевича. Зайве багатство ще нікому не зашкодило. Найкраще було б прислати роту есесівців і хай би вони дослідили старі каменоломні. Але… тоді знайдені скарби пропливуть мимо наших рук. Тут потрібен інший підхід. Варто пообіцяти Шудрі земельний наділ, завербувати його, як агента…

— Уже завербовано, — повідомив Маєр.

— Доручити йому, — повчав Дітмар, — вивідати