Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг
Двері зі скрипом відчинилися. На порозі, тримаючи в руках старомодного ліхтаря, з’явився хлопець, якого Гаррі відразу впізнав: високий, блідий, чорнявий і вродливий… Волдеморт-підліток.
Волдеморт поволі оглянув халупу, а тоді наштовхнувся поглядом на чоловіка в кріслі. Кілька секунд вони дивились один на одного, а тоді той чоловік, похитуючись, підвівся; пляшки, що валялися біля його ніг, дзенькаючи розлетілися по підлозі.
— ТИ! — заревів він. — ТИ!
І, п’яний, кинувся на Редла з чарівною паличкою й ножем.
— Стій.
Редл заговорив парселмовою. Той чоловік перечепився і впав на стіл. З гуркотом попадали на підлогу вкриті цвіллю горщики. Чоловік вирячився на Редла. Доволі довго вони мовчки розглядали один одного. Першим заговорив хазяїн халупи.
— Ти вмієш отак розмовляти?
— Умію, — підтвердив Редл. Він пішов у глибину кімнати, і за його спиною зачинилися двері. Гаррі мимоволі відчув захоплення цілковитою відсутністю у Волдеморта страху. На обличчі в того не було нічого, крім зневаги і, можливо, розчарування.
— Де Ярволод? — запитав він.
— Помер, — відказав той. — Давно вже помер, а що? Редл спохмурнів.
— А ти хто такий?
— Морфін, а хто ж іще?
— Ярволодів син?
— Та вже ж…
Морфін відкинув волосся з брудного обличчя, щоб краще бачити Редла, і Гаррі помітив у нього на правій руці Ярволодів перстень з чорним каменем.
— Я вже було подумав, що ти той маґл, — просичав Морфін. — Ти дуже схожий на того маґла.
— На якого маґла? — різко запитав Редл.
— А на того маґла, в якого втріскалася моя сестра, на того маґла, що живе отам у великому будинку, — пояснив Морфін і раптом плюнув на підлогу між ними. — Ти дуже на нього схожий. На Редла. Хоч він тепер, мабуть, старший за тебе, я так собі думаю…
Морфін був такий п’янючий, що аж хитався, тримаючись для рівноваги за край стола.
— Ти ба, він знову тут, бач, — дурнувато додав він. Волдеморт дивився на Морфіна, ніби зважував його можливості. Тоді підступив трохи ближче й спитав: — Редл повернувся?
— Він її покинув, так їй і треба, паскуді знайшла за кого заміж виходити! — знову плюнув на підлогу Морфін. — А ще й пограбувала нас перед тим, як утекла! Де медальйон, га, де Слизеринів медальйон?
Волдеморт не відповідав, а Морфін знову завівся; він розмахував ножем і горлав:
— Зганьбила нас, мала зараза! А ти хто такий? Приходиш тут і все розпитуєш? Усе минуло… все…
Він. похитуючись, глянув кудись убік, а Волдеморт рушив до нього. Тієї ж миті все накрила якась неприродна темрява, загасивши Волдемортового ліхтаря й Морфінову свічку, загасивши все…
Дамблдорові пальці міцно стисли руку Гаррі, й вони повернулися назад у теперішнє. М’яке золотаве світло в Дамблдоровім кабінеті аж засліпило Гаррі після тієї непроглядної темряви.
— Це все? — відразу запитав Гаррі. — Чому так потемніло, що сталося?
— Просто Морфін з тієї миті вже нічого не пам’ятав, — пояснив Дамблдор, жестом запрошуючи Гаррі сісти. — Прокинувшись уранці, він виявив, що лежить на підлозі сам-один. Ярволодів перстень зник.
Тим часом по головній вуличці села Малий Генґелтон бігла покоївка, лементуючи, що у вітальні великого будинку лежать три трупи: Тома Редла-старшого та його батьків.
Місцева маґлівська влада зайшла в глухий кут. Наскільки мені відомо, ніхто й досі не довідався, чому померли Редли, бо закляття «Авада Кедавра» не залишає жодних слідів… ні на кому, крім особи, що оце сидить переді мною, — додав Дамблдор, показавши на шрам Гаррі. — Зате в міністерстві одразу збагнули, що це відьомське вбивство. Там також знали, що через долину від Редлівського будинку живе маґлоненависник, який уже був колись засуджений за напад на одну із жертв нинішнього вбивства.
Отож представники міністерства нагрянули до Морфіна. їм не довелося його допитувати, вдаючись до сироватки правди чи виманології. Він одразу зізнався, що скоїв убивство, наводячи деталі, яких не міг знати ніхто, крім убивці. Морфін пишався, за його словами, вбивством тих маґлів, казав, що всі ці роки чекав такої нагоди. Він віддав свою чарівну паличку, яку відразу визнали знаряддям убивства Редлів. І ще він без жодного спротиву дозволив відпровадити себе в Азкабан. Його непокоїло тільки те, що зник батьків перстень. «Він мене вб’є за те, що я його загубив. — постійно повторював він тим, що його затримали. — Він мене вб’є, бо я загубив його персня». Окрім того він, здається, нічого більше не казав. Морфін доживав віку в Азкабані, оплакуючи втрату останньої Ярволодової реліквії, й був похований поблизу в’язниці поруч з іншими бідолахами, що згасли в тих стінах.
— Отже, Волдеморт поцупив Морфінову чарівну паличку й скористався нею? — виструнчився на стільці Гаррі.
— Саме так, — сказав Дамблдор. — У нас немає спогадів, які б це підтвердили, але, думаю, можна не сумніватися, що так воно й було. Волдеморт приголомшив свого дядька, забрав його чарівну паличку, а тоді подався на другий бік долини до «великого будинку отам». Убив того маґла, що колись покинув його матір-відьму, а на додачу ще й своїх маґлівських діда й бабу, таким чином назавжди знищуючи останні сліди недостойного Редлівського роду й помстившись батькові, який не хотів його знати.
Після того повернувся до Ґонтової халупи, виконав складну магічну процедуру вживляння у дядькову свідомість фальшивих спогадів, поклав Морфінову чарівну паличку коло її непритомного власника, забрав собі старовинний перстень і зник.
— А Морфін так і не збагнув, що він нічого такого не робив?
— Не збагнув, — підтвердив Дамблдор. — Як я вже казав, він цілком визнав свою вину, та ще й вихвалявся скоєним.
— Але ж у ньому постійно сиділи й ці, справжні спогади!
— Так, але щоб їх
