Вільняк - Пол Стюарт

Упереміж із ними ступали ще й інші гобліни — світліші, менші, але так само страшні. Рожевоокі каплавухи з сагайдаками, повними отруйних стріл; чубаті гобліни з племені патлаїв, суворо дисципліновані й однаково звичні що до ціпів, що до мечів; купки чорновухів, озброєних племінними довгими піками, що стирчали врізнобіч, і схожих на величезні реп’яхи.

Були там і зморшкочолі та товстошиї гобліни; чубаті, гребенясті і з моховитими спинами; рожевоокі та лускаті гобліни. І сірі гобліни — тисячі сірих гоблінів — нещадних, безстрашних, озброєних довгими мечами та короткими списами. Вони збивалися докупи, наче бджоли в рій, готові будь-якої миті атакувати ворога.

Рук зі страхом дивився на військо, чудово розуміючи, що це кінець. Він згорнув на грудях руки і чекав. У гущі гоблінівського війська можна було розібрати голови племінних вождів. Гнилокір Тихобій, Буркун Сивий, Паніматка Медопий, золотоголова Літуґґ, а десь між ними — Жмутковолос Сокироноша із довжелезними патлами та з тріумфальним виразом на мармизі. Вони то вищали, то знов пірнали у гущу війська, неначе підстрибували, намагаючись краще розглянути свої майбутні жертви.

Рук побачив, як Фелікс по праву від нього руку блиснув очима, міцніше стис меча, а тоді зірвався з місця і рішуче пустився назустріч напасникам.

— Ну що ж, чудово! — прокричав він, не зводячи очей зі спотворених пик племінних ватагів. — Зараз ми всьому покладемо край!

І тут усі побачили, як меч із його руки випав, ноги підітнулися, і Фелікс застиг, як громом уражений. Важко спинилася гоблінівська хвиля, з гущі наперед вийшло п’ятеро здоровенних ікланів, тримаючи в кулачиськах жердини, а на них…

Рук повільно підвів очі. На вершечках тих жердин, де перше кріпилася завіса, тепер красувалися заюшені кров’ю відрубані голови. Відрубані! Враженого Фелікса та решту вільняків вітала спотворена болісною гримасою закривавлена твар Жмутковолоса. На інших жердинах стирчали голови ватагів. І раптом, заглушуючи брязкіт зброї, що падала на землю, почувся спів — спершу тихий, він з кожною хвилиною лунав дедалі голосніше!

— Друзі врожаю!.. Друзі врожаю!.. Друзі врожаю!..

Найвищий Академік і голова Ради вільних галявин Кулькап Пентефраксіс стояв на верхній галереї Світлякової вежі, вигріваючи під сонцем старі натомлені кістки.

Це ж скільки слід було пройти, думав він, усміхаючись. І пройти не тільки йому, а й усім мешканцям Вільних галявин.

Академік оглядав Нове Нижнє місто. Мешканці вже очистили від руїн вулиці й починали відновлювати будівлі. Ось таверна «Новий дуб-кривавник» — майже точнісінька копія колишнього шинка. Можна прийти туди будь-якого вечора і почути, як Громовий Вовкун розповідає про битву за Нове Нижнє місто, про Війну за Вільні галявини… Війна! Тепер вона видавалася просто далеким спогадом…

Долина блудів була повна гоблінів, що шукали миру та спокою, а Ласкавка допомагала їм позбутися гнітючих переживань. Процвітали й Гоблінівські сельбища, наздоганяючи Вільні галявини. Та й квит, війн більше не буде, подумав Кулькап і потішено всміхнувся.

Ген-ген удалині до Великого озера котилися підводи лісових тролів, везучи будівельне дерево. Повним ходом ішла відбудова Озеро-Приплавівської Академії та Великої бібліотеки. Фелікс Лодд і старий Фенбрус були щасливі як ніколи.

А он і Залізнодеревна Пуща. Кулькап зауважив, як над нею кружляє двоє повітряних човнів. Мабуть, його давні приятелі Ксант із Магдою летіли на чашку чаю до веретенника Щупа. Життя знову йшло своїм трибом…

Хтось чемно кашлянув, і Найвищий Академік стрепенувся. Озирнувшись він побачив, що біля нього стоїть двійко пузанів у нових яскравих капелюхах.

— Одоробло! Вайло! — Кулькап щиро зрадів появі двох членів Ради Вільних галявин. — Ласкаво просимо, вільняки!

На Ливарних галявинах панувала мертва тиша. Мовчали згаслі печі, і густе марево, що вже стільки часу висіло над ними, поступово тануло і розходилося. Не було видно гоблінів-наглядачів, пустками стояли цехи та кузні. Колишні невільники збирали нужденні пожитки і поверталися хто до вільних галявин, хто до Гоблінівських сельбищ.

У маленькій горішній залі під склепінням Палацу ливарних королів залишився один-однісінький мешканець. Він і далі сидів у мочильному шаплику, але вода в ньому вже вистигла, повітряних бульбашок не залишилося і сліду, а прислужниці-роздебенді, які ще недавно наввипередки мастили його, чухали та натирали, як крізь землю провалилися.

— Агов! — гукав духоблуд кволим голосом. — Агов! Чи є тут хтось? Де мої роздебенді? Я замерз, аж зуб на зуба скаче, і сам не здужаю вилізти… Будь ласка, хто-небудь… хто-небудь! Допоможіть!

Аж ось праворуч від себе він почув якесь клацання, і двері розчинилися. Він обернувся.

— Вогнецвітко! — пискнув він. — Ти! Дякувати Небу!

— Так ти не забув своєї старої нянечки? — запитала величезна незграбна нетрячка, і очі її заблищали, забігали по кімнатинці. Вогнецвітка швиденько підійшла до духоблуда. — А я боялася, тобі вже не до мене. — Вона криво усміхнулася.

— Забув, кажеш? — гірко засміявся Бурштинотоп. — Ні, як я міг забути…

— А я весь час намагалася зустрітися з тобою, — провадила Вогнецвітка. — Стояла під дверима, кликала тебе — а мене гнали геть… Побили… Ще й підлоги змусили мити… Мене — нянечку!..

— Який жах, — улесливо озвався Бурштинотоп. — Якби я тільки знав…

— Та невже? — сказала вона, і прищулила очі. — Ти що, не чув, як я тебе кликала? Як я просилася?

— Ні, Вогнецвітко, нічого не чув, — відповів він. — Ні сном ні духом.

Вогнецвітка знову вищирилася.

— Справді, Бурштинчику любесенький? — промовила вона, нагинаючись до нього. — Ти духоблуд — і не чув? Гай-гай, який сором! Ну що ж, можна вже Вогнецвітці заходитися коло лікування?

— Так, — кволо