Вільняк - Пол Стюарт
Ліворуч, під проводом Громового Вовкуна з жаровнею в руках, виступали небесні пірати. Вони поначіплювали свої нагрудники, компасні стріли та далекогляди, і сонячний блиск полірованого металу якось скрадав невеселий вигляд обшарпаних піратських кирей.
По центру, під орудою Фелікса та Фенбруса Лодда, виступали Примари Осип-Міста та різношерстий натовп підстаркуватих бібліотекарів Великої бібліотеки, озброєних палицями, серпами, далекобоями та катапультами. Примарам важко було закинути легкодухість чи боягузтво, та коли жменька з двох сотень бійців протистоїть тисячам гоблінів, навіть їхня безстрашність не годна врятувати становище.
За примарами виступали Бібліотекарські Лицарі, тримаючи на линвах свої небесні човни і ладні першої-ліпшої миті злетіти в небо. За Професорами Світлознавства і Темрявознавства йшов Ксант, і в його чорних очах і жахтів ляк, і світилися гордощі. З дев’ятисот Бібліотекарських Лицарів залишилося менше як три сотні. Окрім Бібліотекарських Лицарів, були ще учні з Озерного приплаву, яких вів Стоб Луммус, а поруч нього йшла стурбована і бліда, як мара, Маґда Берлікс.
Ззаду куріли руїни Нового Нижнього міста, а за ними в пообідньому мареві мерехтіли білі маківки нетряцьких печер. У тих печерах юрмилися безборонні вільняки і чекали, що буде далі. Єдиною заслоною, що боронила їх від кровожерних гоблінівських полчищ, залишалося оце бите-перебите військо, що ступало зараз полем ячменю-синцю, йдучи на видиму смерть.
З одного боку поля починалася Долина блудів, з другого до них упритул підступав похмурий Темноліс, а спереду — ціле море гоблінів, по якому прокочувалися хвилі радісного передчуття. Фелікс виступив наперед і підніс руку.
— Ми станемо тут, у цьому полі, і сточимо бій! — дзвенів його голос. — А якщо доведеться — то й зустрінемо смерть, зате помремо вільняками!
— За вільні галявини! За Вільні галявини! За Вільні галявини! — хвилею прокотився клич.
І тут, немов відповідаючи на поклик, на них посунули лави плескатоголовців, патлаїв та молотоголовців.
— О Земля і Небо, не покидайте нас! — промурмотів Фенбрус, стоячи біля Фелікса.
Гобліни нестримно сунули на вільняків, кожен лицар, кожен бібліотекар, кожен пірат і кожна примара відчували, як завмирає серце та холоне в животі. Двигтіла під тисячами ніг земля, а коли освітлені сліпучим сонцем гоблінівські лави підійшли ближче, стало чути їхній монотонний спів. Не спів навіть, а одне-однісіньке слово, проказуване раз за разом…
— Кро-ві! Кро-ві! Кро-ві! Кро-ві! Кро-ві!
Ось до них залишилося сто кроків… Дев’яносто, вісімдесят… Вільняки вже чули бридкий, ядучий сморід немитих ворожих тіл.
Сімдесят… шістдесят… п’ятдесят кроків. Уже можна розгледіти татуювання на тілах, чути противне побрязкування бойових кілець на тлі невпинного гупоту…
Ближче, ще ближче… Гоблінівська пісня перейшла в несамовитий горловий рев. І тут у загальну какофонію вплівся ще якийсь звук…
Фелікс прислухався. Той звук долинав не від гоблінівських лав. Ні, його джерело було східніше, на узліссі — джерело гучного переливчастого зику.
Та гобліни і вухом не повели. Вони гупали, кричали, охоплені жагою крові, відстань між ними та оборонцями все меншала й меншала…
Тридцять кроків… Двадцять…
Показалися червоні, налиті кров’ю очі. Ось вона, остання надія вільняків.
П’ятнадцять кроків… Десять…
Раптом переливчастий крик погучнішав, з Темнолісу навально виринула руда хвиля і ввігналася в лівий фланг гоблінівського війська, на ході розкидаючи плескатоголовців. Здоровенні гобліни злітали в повітря, як ляльки, і з вереском падали на землю. Блукай-бурмила несамовито орудували лапами та іклами, і бойові шики під їхнім натиском розлазилися, мов масне дерево під ножем.
Зафоркав Чинквікс, закрутився на місці, й Рукові брови полізли вгору.
— Овва! — здивовано вигукнув він. — Ціле військо блукай-бурмил!
Просто на очах у вільняків одну за одною нищено добірні гоблінівські фаланги. Якийсь плескатоголовець замахнувся шпичастим кийком, і зброю блискавично вибито з руки, мов брязкальце з пальців немовляти. Блиснули ікла — і покотилась по землі відтята голова. Один помах могутньої лапи — і двійко патлаїв, що люто вимахували бойовими сокирами, опукою покотилися по траві.
Розлючені блукай-бурмила, заюшені гоблінівською кров’ю, одного за одним нанизували гоблінів на їхні ж таки зазублені мечі, жбурляли на землю і топтали лапами, обертаючи на млинець.
Недобитки в паніці кидали зброю і тікали в гущу капловухів та ікланів, що стояли в ар’єргарді, вражено пантруючи за лютою різаниною. Блукай-бурмила, червоні, як емблеми на уланських туніках, позадирали морди догори і переможно заревли.
— ВЕ-ВЕ!!!
А потім з гущі волохатих переможців вийшло трійко величезних, окроплених кров’ю ведмедів. Чинквікс стривожився і пронизливо заіржав. Та Рук відразу впізнав своїх друзів, хоч ті й були скупані у крові.
— Віг! Вурало! Вемеру!
— Ве-віла-ве, уралова, — переливчасто заячали вони в унісон одне одному. «Ми повернулися, хлопче, що взяв на себе отруєного пагона».
Рук уже ладнався скочити з сідла, щоб ближче привітати друзів, коли це його торкнувся Круподер.
— Руку! — схвильовано прошепотів дрібногоблін. — Диви!
Рук поглянув, куди той показував, і обімлів. З гребеня пагорба блакитним полем спускалася просто на них решта гоблінівського війська. У вечоровому світлі, не віщуючи нічого доброго, сяяли мечі та обладунки.
Йому аж язика відібрало. Гоблінів перло стільки, що годі було й думати про якийсь опір. Тисячі й тисячі вояків, лава за лавою, виринали з-за гребеня пагорба і сунули вперед.
Коли навалиться така сила, не допоможуть і блукай-бурмила. Там були іклані, серед яких особливо вирізнялися гакозубі та пилозубі гобліни, а також кусючі, славні своєю буйною вдачею. Вони хвилею скочувалися з косогору, і, здавалося, ніяка сила не устоїть перед їхніми шкіряними обладунками
