Вільняк - Пол Стюарт

Назавтра вранці, ні сіло, ні впало, у стіну таверни «Новий дуб-кривавник» зі східного боку ввігналася колода олив’яного дерева: наробивши стуку-грюку, вона стрясла його до підвалин. Удар був такий потужний, що по стіні від фундаменту й аж до даху пішла тріщина. Тріскун Кривий Спис здригнувся, розмаїте причандалля, почеплене спереду на важкій піратській киреї, забрязкотіло, і він так стис піку, аж кісточки на пальцях побіліли.

— Оце так око! — зауважив його сусіда, жилавий примара Жердяк, занепокоєно вивчаючи стіну таверни. — Ще одне таке влучання — і ми всі поховані під руїнами.

Тріскун похмуро кивнув, і по його обличчю було видно, що він розгублений.

— Ну, чого вони чекають? — сердито буркнув він, мотнувши головою на укріплення із нашвидкуруч навалених питних лотоків та шинкових столів. — Вони нас що, оточують? Чому не наступають?

По околицях Нового Нижнього міста, виблискуючи в призахідному світлі, мов жуки-вогнянки, рухалися галявожери. Гули та світились їхні груби, димували комини. За галявожерами теліпалися юрми гоблінів-симбіотиків — бражники, павуконоги, лісові гобліни та дрібногобліни, а також їхні родичі — пузані та капловухи. Жалюгідні на вигляд «воїни» ледве переставляли ноги, а повітря здригалося від їхнього кашлю та ремства.

— Хай їм грець, мені їх шкода! — згукнув Жердяк, вигулькнувши із-за барикади біля Тріскуна. — Вони спочатку пустять оті пекельні самоходи, аби від міста каменя на камені не залишилося, а вже тоді… Пригнися! — гаркнув він раптом, і чимала брила, просвистівши над головами, з усього льоту вгатила у барикаду трохи лівіше.

Поки Жердяк обтрушувався від пилу, з руїн хутенько виринуло двійко небесних піратів і гарячково заходилося лагодити проломину в барикаді. Він перезирнувся з Тріскуном і вигукнув:

— Парою колод та камінчиків тут не відбудешся, дурна дурното! Круки на Багнищі й ті розумніші за вас!

— Жердяку, гарно сказано, старий, — усміхнувся небесний пірат. — Для вас, примар, ці руїни, мабуть, як рідний дім!

Усі весело розреготалися і знов засіли за барикадою. Зненацька вгорі засичало-засвистіло. Відтак гупнуло. Жердяк із Тріскуном обернулись — перед ними стояв молодий примара в мордобрилячій куртці та кістяних обладунках. Гість змотав линву, з якої щойно зіскочив, і перекинув її собі через плече.

— Що, хихоньки справляємо? — запитав він.

— Та ні, Феліксе, просто підтримуємо бойовий дух, — вишкірився до нього пірат. Та враз він споважнів і додав: — Хоча Тріскун уже ремствував, що вони ще не наступають…

— Вони накладають у груби світляку, — озвався хтось із-за їхніх спин, і всі троє, обернувшись, побачили Громового Вовкуна. Пірат сягнистою ходою чимчикував до оборонців, а за ним, трохи відстаючи, ступали Професори Світлознавства і Темрявознавства. — Ось розігріються як слід і посунуть. А коли вже посунуть…

Фелікс дружньо поплескав Вовкуна по спині.

— То ми вже будемо готові до цього, га, капітане? — запитав він задерикувато.

— Та хай би вже швидше йшли, абощо! — ревнув капітан повітряних піратів, погрожуючи кулаком гоблінівським полчищам.

— Якщо вони гадають, ніби каменя на камені не залишать від найкращої в місті таверни і це зійде їм з рук, то вони просто недоумки!

Фелікс розреготався, але побачивши обличчя обох професорів, ураз набрав у рот води.

— Даруйте мені, панове, — перепросив він уже поважним тоном. — З облич ваших бачу: в Бібліотекарських Лицарів була важкенька нічка…

Професор Темрявознавства сухо кивнув Феліксові.

— Ми прикривали з повітря живолупів та лісових тролів, коли ті відступали зі своїх осад до північних стрімчаків. Моя флотилія втратила сотню найдобірніших Бібліотекарських Лицарів.

— А ми, поки вистачало моці, стояли на північній околиці, — додав Професор Світлознавства. Його біла туніка була вся пошматована і заляпана кров’ю. — Я стратив понад половину флотилії.

Фелікс кивнув головою.

— У нетряцьких печерах вільнякам нічого не загрожуватиме, і в цьому заслуга ваша особисто та ваших безстрашних лицарів, — сказав він тихо. — А тепер нам разом треба вирішити, що робити далі в Новому Нижньому місті нам — примарам, повітряним піратам та Бібліотекарським Лицарям!

Ту ж мить у небо, як горохом, сипнуло метальними снарядами, які розліталися по прилеглих будівлях, і всім довелося залягти у сховку.

— Оце так влипли, отакої! — вигукнув Блискавичний Вовкун, спинаючись на ноги та випльовуючи пилюку. — Як риби-болотниці, що втрапили в бочку…

Раптом почувся голосний посвист. Звівши голову, Фелікс побачив одного зі своїх — вояк-примара стояв на верхній галереї Світлякової вежі й кудись показував рукою.

— Феліксе! Феліксе! — кричав він. — Поглянь отуди!

Фелікс зняв із плеча линву, рвучко жбурнув її вгору, і за мить уже летів на дах будівлі.

— Оце так козарлюга! — кинув Вовкун, проводжаючи Фелікса поглядом. — Ніде й на мить не затримається! — І він припав до окуляра далекогляда.

Професори швиденько зірвалися на ноги і щосили кинулися до Світлякової вежі.

— Третя ескадра! — вигукнув Вовкун, наводячи різкість. — Дивно, чому їх так довго не було? Агов, професори! — Він прибив далекогляда і наддав ходи. — Заждіть!

Опинившись на Світляковій вежі, Фелікс м’яко спустився на галерею і вдивлявся у небо. Ген-ген над небокраєм, на пломінкому тлі, майже над землею летіли крихітні чорненькі цяточки. Небавом вони побільшали, вже можна було розібрати знайомі шики повітряних човнів, що летіли клином, мов зграя лісових гусей.

— Так ось ти де, сестро, — промовив він стиха. — А я вже нервуюся… — Раптом хлопець спохмурнів. Щось його насторожило. — Флотилія над бойовищем, — додав хлопець.

— Як я й сподівався, — пропихтів Професор Темрявознавства, беручись угору по сходах і стаючи обіч Фелікса. За ним, наче тінь,